Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Якийсь час вони сиділи мовчки. Повернулася Еліс після своїх «вечірніх гульок», а вони й досі безмовно сиділи, аж поки місіс Дарнелл сказала, що втомилася і хоче лягти спати. Чоловік її поцілував.

— Навряд чи мені зараз вдасться заснути, — сказав він, — а ти йди, кохана. Хочу над дечим поміркувати. Ні, ні, я не передумаю: як я й обіцяв, твоя тітка може з нами жити. Але я мушу дещо з'ясувати.

Дарнелл довго думав, міряючи кроками кімнату. На Една-роуд один за одним гасли ліхтарі, люди передмістя вже повдягалися спати, а у вітальні Дарнеллів усе ще горіло світло, і чоловік усе так само тихенько ходив туди-сюди. Йому здавалося, що навколо їхнього спокійного подружнього життя неначе звідусіль збиралися якісь гротескні та фантастичні фігури, передвістя хаосу й плутанини, небезпека божевілля — дивна компанія з іншого світу. Це виглядало так, наче на тихі, сонні вулички якогось невеличкого давнього містечка, що зачаїлося поміж пагорбів, звідкілясь прилетіли звуки барабана і флейти, дикої пісні, і на базарну площу увірвався галасливий натовп пістряво вбраних музик, що витанцьовували в такт своїй шаленій музиці, вириваючи мешканців з їхніх затишних домівок і мирного життя та спокушаючи їх приєднатися до їхнього несамовитого танцю.

Усе ще вдалині, але вже близько (бо вона була захована у нього в серці) він побачив мерехтіння яскравої зірки, а внизу западала темрява, місто облягли туман і пітьма. На його вуличках замерехтіли сполохи червонястого полум'я смолоскипів. Пісня лунала все гучніше. В ній вчувалися все наполегливіші чарівні звуки, що здіймалися й падали в неземних переливах, немов якесь заклинання. Шалено гупав барабан, зривалася на крик флейта, закликаючи всіх містян покинути свої затишні домівки, щоб просто на вулицях провести дивний обряд. Ці вулиці, зазвичай такі тихі, заколисані прохолодним і спокійним покровом темряви, загорнуті в сон під наглядом вечірньої зорі, тепер витанцьовували блимаючими ліхтарями, відлунювали лементом тих, хто кудись поспішав, немов їх нестримно вабило якесь магічне закляття. Мелодія урочистих пісень наростала, удари барабана ставали все лункішими, а посеред пробудженого міста, у червонястому світлі смолоскипів, фантастично вдягнені музики виконували свою інтерлюдію.

Дарнелл не знав, чи то були музики, які зникають так само раптово, як і з'являються, гублячись десь серед стежок, що вели до пагорба, чи вони насправді були чарівниками, володарями таємних могутніх заклять, які могли перетворити Землю на геєну вогненну, аби ті, що дивилися й слухали їх, наче відвідувачі вуличного спектаклю, потрапили в пастку звуку й того видовища, що розгорталося перед ними, були затягнуті у візерунки цього містичного танку, щоб потім, підхоплені вітром, бути віднесеними у безкінечні лабіринти диких ненависних пагорбів, аби навіки заблукати серед них.

Але Дарнелл нічого цього не боявся, бо в його серці запалала ранкова зоря. Вона жила в ньому все життя, й поступово її світло ставало все яскравішим і яскравішим, і він почав розуміти, що хоч його земні кроки й відлунюють на бруківці прадавнього, оточеного чарівниками міста в такт їхнім пісням і процесіям, він водночас жив у безтурботному й безпечному яскравому світі, дивлячись з невимовної височини на хаос смертного торжества, споглядаючи таємні обряди, де він не був справжнім актором, і слухаючи чарівних пісень, які нізащо у світі не спокусили б його вийти за мури цього високого й священного міста.

Серце Дарнелла було сповнене великої радості та неймовірного спокою, коли він ліг біля своєї дружини й поринув у сон, а прокинувшись уранці, відчув себе щасливим.

IV

На початку наступного тижня думки Дарнелла наче оповила якась імла. Можливо, природа не мала на меті створити його прагматичним чи обдарованим «здоровим глуздом», як це зазвичай називають, але внаслідок свого виховання він хотів мати чистий, ясний розум і зніяковіло намагався пояснити самому собі причини свого дивного настрою недільного вечора, як раніше намагався витлумачити свої дитячі та юнацькі мрії.

Спершу його дратували невдачі. З його рук випала непрочитаною ранкова газета, яку він завжди купував, коли омнібус із запізненням рушав зі станції Аксбрідж-роуд, тимчасом як він марно переконував себе у тому, що загрозливе вторгнення в їхнє життя недоладної старої жінки — яке завдасть їм чимало клопотів — жодним чином не виправдовувало його довгих і дивних розмірковувань, коли думки немов закутувалися у незвичні, вигадливі одежі чужинської мови, яку він чомусь розумів.