Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Такі думки діймали його довгою знайомою дорогою, що круто підіймалася, наближаючись до Голланд-парку, минаючи тисняву на Ноттінґ-Гілл-Ґейт, а потім розгалужувалася й одна вела в затишний район, забудований котеджами та іншими спорудами Бейсуотеру, а друга — до похмурих нетрів. Біля нього на своїх місцях сиділи його звичні ранкові попутники. До нього долинав гул їхніх голосів, коли вони обговорювали політику, а чоловік із Ектона, що влаштувався поруч із ним, запитав у нього, що він думає про теперішній уряд. На передньому сидінні хтось гучно і жваво сперечався про те, що таке ревінь — фрукт чи овоч, а неподалік його сусід, Редмен, вихваляв свою ощадливу дружину.

— Не знаю, як їй це вдається. Як ви думаєте, що ми вчора їли? На сніданок: добре просмажені рибні котлети, чудові на смак, зі всілякими травами — рецепт її тітки. Ви б їх тільки спробували! Ну й, звісно, кава, хліб, масло, повидло і всяка всячина. На вечерю: смажена яловичина, йоркширське порося, картопля, овочі, соус із хрону, сливовий пиріг, сир. Де ви ще так смачно повечеряєте? Як на мене, це просто божественно, справді.

Та, незважаючи на весь цей шум, перед очима Дарнелла виникали видіння, тимчасом як омнібус похитувався по дорозі до Сіті, а він, попри все, намагався розгадати загадку свого безсоння минулої ночі; обриси дерев, зелених галявин і будинків, що миготіли в нього перед очима, люди, що сновигали тротуарами, гул вулиць, який лунав у його вухах — усе це здавалося йому чужим та незвичним, неначе він проїжджав містом якоїсь невідомої країни. Мабуть, саме під час таких ранків, коли він їхав на свою нудну роботу, неясні та плинні образи, що вже віддавна поставали в його свідомості, почали набувати чіткіших обрисів і форми певних висновків, від яких йому годі було відмахнутися, навіть якби він цього й хотів. Дарнелл здобув, як то кажуть, ґрунтовну економічну освіту, і саме тому йому коштувало великих зусиль висловити будь-яку думку, що заслуговувала на увагу. Але цього ранку він усе більше переконувався в тому, що той «здоровий глузд», який усі вважали найбільшою людською чеснотою, був скоріш за все найдрібнішою та найменш вартісною дещицею в інтелектуальному багажі далеко не найрозумнішої мурахи. Із цим майже неминучим висновком до нього прийшло тверде переконання, що вся матерія життя, якою він ковзав, була засипана, поза всяким сумнівом, товстим шаром абсурдності; що він та його друзі, знайомі й колеги цікавилися речами, які їх узагалі не повинні були цікавити; що всі вони прагнули досягти мети, якої не потрібно досягати; що вони були коштовним камінням, яким прикрашали вівтар, а тепер замурували в стіну хліва. Йому здавалося, що життя — це великі пошуки... чогось, чого він сам до пуття не знав. З роками справжні вказівники на дорогах зруйнувалися або лежать поховані під шаром землі, значення слів, написаних на них, поволі забулося. Один за одним знаки перехнябилися й вкрилися іржею, справжні входи густо заросли, а сама стежина почала вести не вгору, а вниз, поки нарешті пілігрими не стали спадковими каменярами й копальниками ровів на цьому шляху, що тепер вів до загибелі, якщо він взагалі кудись вів. Серце Дарнелла тріпотіло від дивної, тремтливої радості, і всередині нього поселилося якесь нове почуття, коли до нього прийшло усвідомлення, що велика втрата може бути не такою вже й безнадійною, що, можливо, всі труднощі можна здолати. Можливо, думав він, каменяру достатньо кинути свій молот і вирушити в подорож, де перед ним проляже рівна дорога, а один крок звільнить від смердючих нечистот канави тих, що риються в смітті.

Звісно, до Дарнелла дуже повільно й важко приходило усвідомлення цього. Він був лондонським клерком, представником касти людей, період розквіту якої припав на кінець дев'ятнадцятого століття, і не можна було взяти й за одну мить розчистити ту гору сміття, що росла століттями. Вкорінений в ньому, як і в його колегах, дух абсурду знову й знову спонукав його думати, що справжній світ — це зримий та осяжний світ, де послуги з добросовісного написання листів можна було обміняти на конкретну кількість хліба, м'яса і якесь помешкання; де чоловік, що вправно писав листи, не бив свою дружину і не розтринькував намарне гроші, був добрим чоловіком, що виконував функцію, для якої був створений. Та попри ці аргументи, які приймали всі довколишні люди, Дарнелл один зумів осягнути цілковиту абсурдність та хибність такого стану речей. На щастя, він нічого не тямив у «науці», яку можна було осягти, придбавши книжки по шість пенсів, та навіть якби йому в голову якимось чином вклали цілу бібліотеку, це все одно не змусило б його «заперечувати в темряві те, що видно при світлі дня». Зі свого досвіду Дарнелл знав, що людина є загадкою, створеною для містерій та видінь, для осягнення невимовного блаженства, для великої радості, що змінює увесь світ, для радості, що перевершує усі насолоди й долає всі нещастя. Він знав це напевне, хоч і неясно. Готуючись до великого експерименту, він був несхожий на інших людей.