Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Дарнелл показав йому аркуш з пророцтвами, який місіс Ніксон загубила в саду.

— Ви щось знаєте про це? — спитав він.

— А, це він, — літній чоловік дещо збадьорився. — Так, позавчора я капітально розмалював йому писок.

— Це, мабуть, хтось несповна розуму? Хто цей чоловік?

— Він не божевільний, він — лихий. Це маленька вельська паскуда на ім'я Річардс. Останні кілька років він проповідує у так званому молитовному домі на Нью-Барнет, а моя бідолашна дружина — вона все ніяк не могла знайти парафіяльної церкви собі до душі — останній рік відвідувала ту сектантську нору. Це її доконало. Так, я позавчора його побив, і мене не лякають жодні судові повістки. Мені про нього все відомо, і він це знає.

Старий Ніксон шепнув щось Дарнеллу на вухо і здавлено пирхнув, вкотре повторивши ту саму фразу: «Позавчора я капітально розмалював йому писок».

Дарнелл тихо бурмотів щось про співчуття та висловив надію, що місіс Ніксон оклигає.

Старий чоловік захитав головою.

— Боюся, її стан безнадійний, — сказав він. — Нас консультували найкращі лікарі, і вони сказали, що медицина тут безсила.

Потім він захотів побачити свою небогу, тож Дарнелл вийшов і як міг підготував Мері. Їй важко було сприйняти новину про те, що її тітка — безнадійна божевільна, адже місіс Ніксон, дарма що все своє життя не славилася інтелектом, в очах своїх родичів завжди була розумною та врівноваженою. Для родини Рейнолдсів, як і для більшості нас, брак уяви завжди прирівнюється до здорового глузду, і хоч багато хто з нас ніколи навіть не чув про Ломброзо[85], ми всі сповідуємо його постулати. Ми завжди вважали поетів причинними, і якщо статистика, на жаль, констатує, що тільки одиниці з них були завсідниками божевілень, нам стає легше, коли виявляється, що майже всі поети хворіли на кашлюк, що, поза всяким сумнівом, так само як і сп'яніння, вважається легкою формою шаленства.

— Невже це правда? — спитала врешті Мері. — Ти впевнений, що дядько тебе не дурить? Тітка завжди видавалася такою розсудливою.

Але коли Мері пригадала, як тітка Меріан щодня прокидалася ні світ ні зоря, в її душу почали сумніви закрадатися, і вона разом із Дарнеллом пішла у вітальню поговорити зі старим джентльменом. Хоча Мері довший час велася на казочки своєї тітки, його очевидні доброта і чесність полонили її, і на прощання вони взяли з нього обіцянку знову навідатися до них.