Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Стривожена тими великими змінами, що вирували у ній та її чоловікові, Мері поринула у глибоку задуму і не наважувалася про щось розпитувати у Едварда, оскільки боялася, що відповідь буде занадто дивовижною. Вона навчилась перейматися чимось дріб'язковим — наприклад, намагалася зрозуміти, що цікавого було в тих старих записах, які чоловік ночами зосереджено вивчав у холодній кімнатці нагорі. Якось Дарнелл за просив її туди зайти, і вона мигцем глянула на ті документи, але не побачила в них нічого цікавого. Там лежало кілька не надто вправно намальованих пером і тушшю ескізів старого будинку на заході: він скидався на позбавлену форми фантастичну будівлю з вигадливими колонами та ще дивнішими оздобами на ґанку. Дах з одного боку прогнувся майже до самої землі, а в центрі виднілось щось дуже схоже на вежу, що височіла над рештою будинку. Ще там лежали документи, щільно списані іменами й датами де-не-де з родинними гербами на берегах. Вона також натрапила на низку химерних вельських прізвищ, з'єднаних між собою часткою «ап» в ланцюгу, що виглядав безкінечним. Один аркуш ряснів різними знаками та цифрами, що не мали для неї жодного значення, а ще були записники, змережені старомодним почерком, здебільшого — латиною, як сказав її чоловік; уся ця добірка документів для Мері була такою ж незрозумілою, як і, скажімо, трактат на тему конічних перетинів. Але Дарнелл вечорами усамітнювався в тій комірчині, розглядаючи старовинні сувої, а коли повертався у спальню, його обличчя все більше й більше сяяло, немов у передчутті якоїсь великої пригоди. Одного вечора Мері запитала в нього, що такого цікавого він знайшов у документах, які він їй показував.

Це запитання його потішило. Так уже сталося, що останні кілька тижнів вони мало розмовляли, тож він почав розказувати їй про архіви давнього роду, з якого він походить, про старий дім із сірого каменю, що стояв між лісом та річкою. Його рід дуже давній, настільки давній, що сягає коренями темного минулого, коли ще не було ні нормандців, ні саксонців, а були тільки римські поселення, і багато сотень років його пращури були вождями, що жили в укріпленому замку високо на пагорбі, в самому серці лісу. Ще й дотепер вціліли великі насипи, звідки по один бік, понад кронами дерев, видно гору, а по другий — жовтаве море. Їхнє справжнє прізвище було не Дарнелл. Його ще у шістнадцятому столітті взяв собі предок на ім'я Іоло ап Таліесін ап Іорверт. Чому? Дарнелл не міг зрозуміти. А тоді він розказав їй, як його рід століттями занепадав, доки врешті в них не залишилось нічого, крім сірого дому та кількох акрів землі, що межувала з річкою.

— І знаєш, Мері, — додав він, — думаю, ми туди колись переїдемо. Мій двоюрідний дід, що зараз там живе, ще в юності збив собі статки, які, припускаю, він заповість мені разом із будинком, бо, наскільки мені відомо, у нього, крім мене, більше немає рідні. Як це буде дивовижно! І як зміниться наше життя!

— Ти мені ніколи про це не розповідав. Та хіба твій двоюрідний дід не залишить свій дім та гроші тому, кого він насправді добре знає? Адже ти не бачив його, ще відколи був маленьким, правда ж?

— Це так, але раз на рік ми обмінюємося листами. І з того, що я чув від свого батька, я переконаний, що старий не залишить дім комусь не з родинного кола. Як гадаєш, тобі там сподобається?

— Не знаю. Хіба там не дуже самотньо?

— Мабуть, що так. Не пригадую, чи є там по сусідству ще будинки, та навіть якщо і є, то дуже далеко. Яка ж це все-таки переміна! Ніякого тобі Сіті, вулиць і людей, що тиняються туди-сюди. Лише шум вітру, зелене листя дерев, порослі травою пагорби і спів голосів земних...

Раптом Дарнелл запнувся, немов злякався, що вибовкає якусь таємницю, яку поки що не варто розкривати. І справді, коли він говорив про те, щоб поміняти житло на маленькій вуличці у Шепердс Буш на старовинний будинок біля лісу на далекому заході, ним уже немов заволоділи зміни, і його голос бринів, як давній наспів. Мері пильно глянула на нього, торкнувшись його руки, і він зробив глибокий вдих, перш ніж знову заговорити.

— То первородна кров кличе мене на предковічні землі, — сказав він. — Я вже почав забувати, що працюю простим клерком у Сіті.

Безумовно, то в Дарнеллі озвалася кров його предків. День за днем в його серці все більше оживав і міцнів давній дух, що протягом багатьох віків залишався вірним таємницям, які зневажила більшість з нас, так, що його вже важко було приховувати. Тепер він скидався на чоловіка, який, якщо вірити одній дивній історії, після удару струмом замість вулиць Лондона раптом побачив перед собою море й острови в країні антиподів. Дарнеллу все важче було пристосовуватися до навколишнього середовища та інтересів людей, які донедавна багато що для нього означали, але тепер у його життя проникли символи з іншого світу: сірий будинок, ліс та річка, які заступили собою краєвиди лондонської околиці.