Зібрання творів꞉ повісті, оповідання

Багато води спливло відтоді, як у моїй свідомості замріли перші проблиски гіпотези, яка зараз майже цілком звелася до повноцінної теорії. Безсистемне читання різноманітної давньої літератури дало мені певне підгрунтя, і пізніше, коли я став фахівцем і повністю віддався науці, відомій як етнологія, мене вряди-годи збивали з пантелику факти, що ніяк не вписувалися в рамки консервативної наукової догми, і відкриття, які ніби натякали на щось потаємне в ході наших пошуків. Я також переконався в тому, що багато історій зі світового фольклору — це всього лиш перебільшення подій, які насправді відбувалися. Особливо я полюбляв читати про чарівних фей з кельтських переказів. Я думав, що зможу вгледіти в них канву, рясно всіяну вигадками про химерну подобу маленьких людей, вдягнених у зелено-золотавий одіж, що граються поміж квіток. Мені здавалося, що я вгледів чітку аналогію між назвою того народу (можливо, вигаданою) та описом їх та їхньої поведінки[51]. Так само як наші пращури називали страшні створіння «чарівними» та «добрими», тому що боялися їх, вони надавали їм гарної подоби, бо знали, що насправді все зовсім навпаки. До цього обману також жваво доєдналася література, неабияк погравшись із перевтіленнями, тому грайливі ельфи Шекспіра вже далекі від свого істинного образу, і за маскою жартівливих пустощів ховається справжнє жахіття. Однак у стародавніх оповідях, якими люди ділилися, сидячи біля багаття, а, почувши їх, хрестилися, все було зовсім інакше. Мені видавалися вкрай суперечливими деякі історії про дітей, чоловіків та жінок, які дивним чином зникали з цього світу. Востаннє їх зазвичай бачив якийсь випадковий селянин — людина йшла полем у напрямку зеленої округлої купини, і більше її ніхто ніколи не бачив. Побутують також історії про бідолашних матерів, які залишали своє немовля, що мирно спало, за наглухо зачиненими дверима, а повернувшись, знаходили на місці пухкенького рожевощокого саксонця худюще створіння зі шкірою землистого кольору та чорними пронизливими очима — дитя геть іншої раси. Проте є ще страшніші міфи про відьом та чарівників, зловісні шабаші та демонів, що злягалися з людськими доньками. Ми перетворили страшний «маленький народець» на доброзичливих, хоч і дивакуватих ельфів, і достоту так само втілили зловісне безумство відьми в образі старої жінки на мітлі в компанії кумедного чорного кота. Ще давні греки називали злих фурій добродійками, що стало прикладом для північних народів. Я грунтовно вивчав це питання, врізаючи дорогоцінні години від нагальнішої роботи й запитуючи себе: якщо ці перекази — правда, то хто були ті демони, що збиралися на шабаш? Звісно ж, я відкинув середньовічну гіпотезу про надприродне і дійшов висновку, що феї та дияволи були одного і того ж походження. Поза сумнівом, стародавні готичні казки страшенно перебільшені та спотворені, а проте я вірив, що під усіма цими вигадками приховується чорне підгрунтя правди. Та я вагався щодо так званих див. Хоч я і сумнівався в тому, що останніми десятиліттями відбувся бодай один спіритичний сеанс, який би виявився правдивим, однак я не міг категорично заперечувати, що людська плоть може іноді, нехай навіть в одному випадку з десяти мільйонів, бути покровом сил, які видаються нам чарівними, сил, що перебувають десь на небесах, не готові звідти спуститися чи допустити до себе людей, бо вони самі колись втекли з глибин буття. Проста амеба чи равлик мають можливості, якими не володіємо ми. Я думав, що теорія перетворення зможе багато чого пояснити, навіть те, що, схоже, зовсім не піддається поясненню. У мене склався свій погляд на ці речі. Я мав вагомі підстави вірити, що левова частка давніх та неспотворених переказів про так званих фей — чистісінька правда. Я вважав, що надприродне в них можна було пояснити тим, що народ, який випав з великого ланцюга еволюції, міг зберегти, з метою подальшого вживання, певні здібності, що видаються нам цілком дивовижними. Так у мене в голові зародилась теорія, якій, схоже, звідусіль надходили підтвердження й докази: з археологічних знахідок, розкопаних у курганах, з місцевої газети, що повідомляла про зустріч антикварів у селі, та різноманітної літератури. З-поміж усього іншого, пригадую, мене вразили слова Гомера про «людей з чітким мовленням», так ніби він знав або чув щось про людей, чиє мовлення так різало слух, що його навряд чи можна було назвати виразніш чи зрозумілим. Свою гіпотезу про народ, що сильно відстав у своєму розвиткові від решти, я доповнив припущенням, що такі люди розмовляють говіркою, звуки якої дуже нагадують ті, що їх видають дикі звірі.