Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

За життя Гоголя повість була надрукована двічі: спершу 1835 р. при виданні збірника «Миргород», потім 1842 р. у другому томі «Сочинений Николая Гоголя», де з’явилась у докорінно переробленому і розширеному вигляді. Текст повісті зазнав ретельного стилістичного шліфування, до нього додалися нові епізоди й персонажі. Через це об’єм твору збільшився майже вдвічі: замість дев’яти глав першої редакції у другій — дванадцять глав, суттєво змінились й ідейно-художні акценти. Робота над повістю з перервами тривала майже дев’ять років, що надає доволі інформації про вектори еволюції духовного та ідейно-естетичного світогляду Гоголя, а дві наявні редакції тексту, не кажучи вже про їхні українські переклади, самі собою є предметом гострих дискусій дослідників. Так само не вщухають дебати довкола джерельної бази, прототипів героїв, характеру історизму, загальної концепції твору й тлумачення окремих його фрагментів.

Звернення Гоголя до історії України й жанру історичного роману стимулювалися не тільки тривалою модою на «все малоросійське» і зрослою популярністю вальтерскоттівської моделі романтичного роману. «Старовина» як така цікавила Гоголя: «Шкода, що у нас немає сусідами якихось старосвітських людей. <…> Нас, наче зумисне, скільки я пам’ятаю, оточують модники й люди нинішнього світу… і нам, старим людям, тобто мені й вам, маминько, ні з ким і слова мовити про старовину» (лист до матері від 17 листопада 1831 р.). Близька серцю письменника минувшина щезала зі сцени сучасності, що викликало бажання не тільки зберегти, але, головне, відтворити її у таких формах, які б навічно лишили пам’ять про великі часи української історії, відзначені трагічною боротьбою за віру та вітчизну.

Козацька «старовина» мала безпосередній стосунок до родини Гоголя, що вела свою родословну від подольського полковника, а потім гетьмана Євстафія (Остапа) Гоголя, якого, за іншими відомостями, звали Андрієм.

Бабуся Гоголя, Тетяна Семенівна, уроджена Лизогуб, пам’ятала часи Запорозької Січі, які в її переказах видавались не такими вже й далекими. Запорожжя, скасоване 1775 р. велінням Катерини II після завершення війни з Туреччиною, в першу третину XIX ст. продовжувало існування за старими звичаями у гирлі Дунаю, на турецькій землі, де знайшли притулок більше тисячі козаків. Їхня доля хвилювала земляків, які не забували свого козацького походження. Згідно цитованої, а отже, знаної Гоголем «Географії Зябловського», козаки на початку XIX ст. становили «майже половинну частину» мешканців Миргорода (Зябловский Е. Жизнеописание Российской империи для всех состояний. — СПб., 1810. — Ч. 6. — С. 53).

«Старовина» неочікувано прибрала сучасних вимірів, коли у 1820‒1822 рр. запорозько-дунайське козацтво змусили брати участь на боці Туреччини у придушенні релігійно- і національно-визвольного руху греків. Отримавши прощення Миколи І і дозвіл повернутися, 1828 р. козаки сформували Азовське військо. Так історія Запорозької Січі стала сучасністю, прибравши особливого значення й розголосу в Ніжині за часів навчання там Гоголя.

З XVII ст. у Ніжині існувала доволі численна грецька колонія. Тож 1821 р., після кривавої різанини, влаштованої турками у Константинополі, частина біженців опинилась у Росії, і до ніжинської гімназії були зараховані на кошт попечителя графа О.Г. Кушелєва-Безбородька шість учнів-греків. Серед них — Костянтин Михайлович Базилі (1809‒1884), який у віці одинадцяти років пережив трагедію загибелі співвітчизників.

Про це і власні поневіряння він розповідав у гімназії, що засвідчив у спогадах один із співучнів — І. Халчинський. У Ніжині Базилі заприятелював з Гоголем, разом вони випускали рукописний альманах «Северная заря». Дружні стосунки вони підтримували протягом життя, у чому переконує їхнє листування. К.М. Базилі, відомий дипломат, історик, публіцист, 1848 р. був генеральним консулом Росії у Палестині та Сирії і супроводив Гоголя під час подорожі по Святих Місцях.

Так минуле виявилось живим у сучасному, що цілковито відповідало одній з творчих настанов Гоголя: «Бий у минулому сучасне, й облачиться потрійною силою твоє слово» (лист до М. Язикова від 2 квітня 1844 р.).

Джерельна база, якою скористався Гоголь при написанні «Тараса Бульби», доволі потужна й багата. У листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. він писав, що з оприлюднених матеріалів має «майже все», чим користувався Д. Бантиш-Каменський для своєї «Истории Малой России» (1822; 2-ге вид. — 1830), а з ненадрукованого знає «Історію Русів, або Малої Росії» (1846), автором якої вважали Г. Кониського, архієпископа Білоруського. У цьому ж листі Гоголь згадує географічний та історичний опис Малоросії О. Шафонського (1851), «Летописное повествование о Малой России…» О. Рігельмана (1847) і, зокрема, свідчення «польських істориків» з «Истории государства Российского» М. Карамзіна.