Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

У роботі над повістю Гоголь звертався до «Опису Украйни» Г. де Боплана (рос. перекл. — СПб., 1832). Історичний Гійом де Боплан, зображений Гоголем у главі VI першої та у главах VII і X другої редакції в образі «французького артилериста й інженера», служив у польських військах у 1631‒1648 рр. Читаючи його «Опис Украйни», Гоголь виокремив універсальність ремісничих навичок козаків, що знайшло відображення в тексті.

Ймовірно, при нагоді Гоголеві стали літописи Самовидця (1846), С. Величка (1848‒1864), Г. Грабянки (1853) та ін.

Крім історико-літературних, як завжди у Гоголя, прислужилося ще одне плідне джерело — фольклор та народні пісні. На початку 1830-х років Гоголь просив рідних надсилати рукописні матеріали про «часи гетьманщини», а також збирати для нього українські народні пісні. Він дякує за надісланий сестрою Марією у листопаді 1833 р. «старовинний зошит з піснями», а в листі до М. Максимовича захоплено зізнається: «Моя радість, життя моє! пісні! як я вас люблю! Що усі ці черстві літописи, в яких я тепер, порпаюсь, перед цими дзвінкими живими літописами!» (9 листопада 1833 р.). Гоголь також скористався збірками: «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєва (СПб., 1819), «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (М., 1827), «Запорожская старина» I. Срезневського (X., 1833) та ін. У надрукованій Гоголем у квітні 1834 р. статті «Про малоросійські пісні» вчуваються окремі мотиви задуму «Тараса Бульби» — прощання з матір’ю, «поезія битв», «ідея братства», образ убитого козака і т. п. Окрім загального епічно-ліричного настрою та запозичення окремих епізодів (приміром, історія Мосія Шила, що, побусурманений у турецькому полоні, звільнив усіх козаків і з ними повернувся на Січ, як ремінісценція «Думи про Самійла Кішку», в образі Андрія чутно відгомін дум про відступника Тетеренка й зрадника Саву Чалого та ін.), пісні наснажували художній простір тими промовистими достовірними деталями, що робили життя українського козацтва неповторно самобутнім й історично переконливим.

Про загальні обриси великої історичної роботи і задум її втілення у художній формі дозволяють судити надруковані Гоголем упродовж 1834 р. в «Журнале Министерства народного просвещения» інші три статті: «План викладання загальної історії» (лютий), «Уривок з “Історії Малоросії”» (квітень) — на додачу до статті про пісні, стаття-лекція «Про середні віки» (вересень). Сформований ними загально історичний контекст з виразно промальованим поступом ісламу та арабо-мусульманської культури виокремлює історичну місію України та її козацтва як «оплоту Європи від магометанських завоювань». Так, Гоголем проводиться недвозначна паралель між призначенням і діяльністю європейського лицарства доби середньовіччя та запорозького козацтва нових часів. Цей вимір повісті знущально відкоментував М. Полевой, зазначивши, що Гоголь намагався «представити малоросійських козаків якимись рицарями, Баярдами, Польмерінами» (Русский вестник. — 1842. — № 5/6. — Отд. III. — С. 36).

В ситуації України на козаків також лягав обов’язок боронити православ’я, непорушності догматів і самому існуванню якого загрожувало сусідство з католицькою Польщею. В історичній долі України суттєву роль відіграли дві унії, укладання яких майже збіглося у часі. Частина західно-руських ієрархів уклала угоду про об’єднання православної церкви з Римом на умовах визнання верховенства Папи та прийняття низки католицьких догматів зі збереженням обряду власного богослужіння. На соборі у Бресті 1596 р. унія була прийнята, а уніатські єпископи відлучені від православної церкви. Поширенню уніатства й католицьких впливів сприяла укладена 1569 р. в Любліні інша унія, згідно з якою Україна приєднувалася до Польщі. Остання, за словами Гоголя, «хижо увірвалась» у життя українства, що вело до жорстоких утисків православних з боку уніатів (див.: Бантыш-Каменский Д. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — М., 1805. — С. 69). Частина українського дворянства підтримала унію, в той час як селянство й козаки тримались православ’я, оборонцями якого проти «ляхів» вони постали.

Тому таку виняткову роль у повісті Гоголя має духовно-релігійна спільність козаків, що слугує підмурівком їхнього лицарського братства: «І вся Січ молилась в одній церкві і готова була її захищати до останньої краплі крові…». У статті «Погляд на утворення Малоросії» Гоголь стверджував: «Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, який утік від деспотизму панів, навіть тікаючий від ісламізму татарин <…> поклали початок цій дивній громаді, <…> що вже при початку мала одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї».

Через це зовсім не випадковим і не формальним виглядає допитування-зустріч кожного прибульця на Січ кошовим: «Здрастуй! у Христа віруєш?» Це данина усталеній традиції, що стосується засад існування Січі. Не тільки за себе, але і «за славу всіх християн, що живуть на світі», б’ються козаки Гоголя.