Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори

Городничий. Вам також порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на присутствені місця. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять прохачі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і шмигляють попід ногами. Воно, звісно, хатнє господарство заводити кожному похвально, і чому не завести його й сторожеві? тільки, знаєте, в такому місці непристойно… я й раніше хотів вам про це зауважити, та все якось забував.

Амос Федорович. А ось я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самім присутствії всяке дрантя, і над самісінькою шафою з паперами — мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювати, проте краще тимчасово його забрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, можете собі його знову повісити. Також засідатель ваш… він, звісно, людина тямуща, але від нього такий дух, наче він тільки-но вийшов із винокурного заводу — це теж негаразд. Я хотів давно про це вам сказати, але був, не пригадую, чимось заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це справді, як він каже, у нього природний дух. Можна йому порадити їсти цибулю або часник, або щось інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

Христіан Іванович видає той самий звук.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати: він говорить, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього одгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки зауважив вам. Що ж до внутрішнього розпорядження і того, що зве в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже сам Бог так сотворив, і вольтер’янці[4] даремно проти цього говорять.

Амос Федорович. А що ви вважаєте, Антоне Антоновичу, грішками? Є грішки і грішки… Я говорю всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? цуценятами-хортами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, цуценятами чи чимось іншим — проте хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, приміром, як у когось шуба коштує п’ятсот карбованців, та дружині шаль…

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі цуценятами-хортами? За те ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і щонеділі буваю в церкві. А ви… О, я знаю вас: ви коли почнете говорити про сотворіння світу, просто волосся дибки стає.

Амос Федорович. Та адже сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, іноді забагато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. Проте я так тільки згадав про повітовий суд; а, правду кажучи, навряд чи хто коли-небудь зазирне туди: це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А ось вам, Лука Лукич, то як смотрителеві учбових закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звісно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але мають предивні вчинки, натурально нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя… не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не скривитися[5]. Ось так (кривиться). І потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Розуміється, коли він школяреві зробить таку пику, то воно ще нічого, може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви зважте самі, коли він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже зле: пан ревізор або інший хтось може взяти це на свою адресу. Із цього чорт знає що може вийти.

Лука Лукич. Ну що, їй-право, мені з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив: оце ще цими днями, як зайшов був до класу наш предводитель, він скорчив таку пику, якої я ніколи ще не бачив. Він, бач, зробив її від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумство прищеплюється юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам зауважити й про вчителя історії. Він учена голова — це видно, і відомостей нахапав силу-силенну, але тільки пояснює з таким захватом, що себе не пам’ятає. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян — ще нічого, а як дійшов до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним скоїлося[6]. Я думав, що пожежа, їй-богу! збіг з кафедри і скільки сили бах стільцем об підлогу. Воно, звісно, Александр Македонський — герой, але навіщо ж стільці трощити? від цього збиток казні.

Лука Лукич. Так, він запальний, я йому це кілька разів уже нагадував… Каже: «Як хочете, а для науки я життя не пошкодую».

Городничий. Атож. Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п’яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина.