Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Я вважаю не зайвим познайомити читача трохи ближче з Шиллером. Шиллер був справжній німець, в повному розумінні всього цього слова. Ще з двадцяти років, з тієї щасливої пори, коли росіянин живе абияк, уже Шиллер розміряв усе своє життя і ніякого, ні в якому разі, не робив винятку. Він вирішив уставати о сьомій годині, обідати о другій, бути точним у всьому й бути п’яним щонеділі. Він поклав собі протягом десяти років збити капітал в п’ятдесят тисяч, і вже це було таке певне й неминуче, як доля, бо скоріше чиновник забуде навідатися в швейцарську свого начальника, аніж німець зважиться перемінити своє слово. Ні в якому разі не збільшував він своїх витрат, і якщо ціна на картоплю надто зростала проти звичайної, він не додавав ні копійки, а тільки зменшував кількість, і хоч лишався іноді трохи голодний, та зрештою звикав до цього. Акуратність його доходила до того, що він поклав цілувати жінку свою на добу не більше як двічі, а щоб якось не поцілувати зайвий раз, він ніколи не клав перцю в свій суп більше як одну ложечку; а втім, по неділях це правило не так суворо додержувалось, бо Шиллер випивав тоді дві пляшки пива і одну пляшку тмінної горілки, яку, однак, він завжди лаяв. Пив він зовсім не так, як англієць, що зараз же по обіді замикає двері на гачок і нализується сам. Навпаки, він, як німець, пив завжди натхненно, або з шевцем Гофманом, або зі столяром Кунцом, теж німцем і великим п’яницею. Такий був характер благородного Шиллера, який, нарешті, був поставлений у надзвичайно скрутне становище. Хоча він був флегматик і німець, однак вчинки Пирогова збудили в ньому щось схоже на ревнощі. Він ламав голову і не міг придумати, як йому спекатися цього російського офіцера. Тим часом Пирогов, курячи люльку в колі своїх товаришів, — бо так уже провидіння поробило, що де офіцери, там і люльки, — курячи люльку в колі своїх товаришів, натякав значуще і з приємною усмішкою про інтрижку з гарненькою німкенею, з якою, за його словами, він був уже зовсім близький і яку він насправді мало не втрачав уже надію прихилити до себе.

Одного дня походжав він по Міщанській, поглядаючи на дім, на якому красувалася вивіска Шиллера з кофейниками та самоварами; на превелику собі радість, побачив він голівку блондинки, що звісилася з вікна і розглядала перехожих. Він спинився, помахав їй рукою і сказав: «Гут морген!» Блондинка вклонилася йому як знайомому.

— Що, ваш чоловік дома?

— Дома, — відповіла блондинка.

— А коли його не буває дома?

— Його неділями не буває дома, — сказала дурненька блондинка.

«Це непогано, — подумав сам собі Пирогов, — з цього треба скористатись». І наступної неділі як сніг на голову з’явився перед блондинкою. Шиллера справді не було дома. Гарненька господиня злякалась, але Пирогов тримався на цей раз досить обережно, обійшовся дуже шанобливо і, вклонившись, показав усю красу свого гнучкого перетягненого стану. Він дуже приємно й чемно жартував, але дурненька німкеня відповідала на все односкладовими словами. Нарешті, зайшовши з усіх боків і бачачи, що нічим не може привернути її увагу, він запропонував їй танцювати. Німкеня згодилась відразу, бо німкені завжди охочі до танців. На це Пирогов покладав великі надії: по-перше, це вже дало їй приємність, по-друге, це могло показати його торнюру[24] та моторність, по-третє, в танцях найближче можна зійтися, обняти гарненьку німкеню і зробити початок усьому: одно слово, він виводив з цього цілковитий успіх. Він почав якийсь гавот, знаючи, що німкеням потрібна поступовість. Гарненька німкеня стала посеред кімнати і підняла прекрасну ніжку. Це положення так зачарувало Пирогова, що він кинувся її цілувати. Німкеня почала кричати і цим ще збільшила свою чарівність в очах Пирогова; він її засипав поцілунками. Аж раптом двері розчинилися, і ввійшов Шиллер з Гофманом і столяром Кунцом. Усі ці поважні ремісники були п’яні як квачі.

Але хай читачі самі судять про гнів і обурення Шиллера.

— Грубіян! — закричав він у величезному обуренні, — як ти смієш цілувати мою жінку? Ти мерзотник, а не російський офіцер. Чорт забери, мій друже Гофман, я німець, а не російська свиня!

Гофман відповів ствердно.

— О, я не хочу мати роги! бери його, мій друже Гофман, за комір, я не хочу, — вів він далі, сильно розмахуючи руками, причому обличчя його було схоже на червоне сукно його жилета. — Я вісім років живу в Петербурзі, у мене в Швабії мати моя, і дядько мій в Нюренбергу, я німець, а не рогата яловичина! геть з нього все, мій друже Гофман! держи його за рука й нога, камрад мій Кунц!

І німці схопили за руки й ноги Пирогова.

Даремно силкувався він одбиватися: ці три ремісники були найкремезніший народ з усіх петербурзьких німців і повелися з ним так брутально й нечемно, що, признаюся, я ніяк не доберу слів змалювати цю сумну подію.