Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Та перше, ніж ми скажемо, хто такий був поручик Пирогов, не завадить дещо розповісти про те товариство, до якого належав Пирогов. Є офіцери, що становлять у Петербурзі якийсь середній клас громадянства. На вечорі, на обіді в статського радника або в дійсного статського, що вислужив цей чин сорокалітніми трудами, ви завжди знайдете одного з них. Кілька блідих, зовсім безбарвних, як Петербург, дочок, з яких декотрі перестарілися, чайний столик, фортепіано, домашні танці — все це буває нероздільне зі світлим еполетом, що блищить при лампі між доброзвичайною блондинкою і чорним фраком братіка або домашнього знайомого. Цих холоднокровних дівчат надзвичайно важко розворушити й примусити сміятися; для цього треба великого хисту або, краще сказати, зовсім не мати ніякого хисту. Треба говорити так, щоб не було ні надто розумно, ні надто смішно, щоб у всьому був той дріб’язок, який полюбляють жінки. В цьому треба віддати належне означеним панам. Вони мають особливий дар змушувати сміятися і слухати цих безбарвних красунь. Вигуки, приглушувані сміхом: «Ах, облиште! чи не сором вам так смішити!» — бувають їм часто найкращою нагородою. У вищому класі вони трапляються дуже рідко, вірніше, ніколи. Звідти вони цілком витіснені тим, що називають у цьому товаристві аристократами; проте їх вважають за вчених і вихованих людей. Вони люблять поговорити про літературу; хвалять Булгаріна, Пушкіна і Греча[16] і говорять з презирством та ущипливими дотепами про О.А. Орлова[17]. Вони не пропускають жодної публічної лекції, будь вона про бухгалтерію чи навіть про лісівництво. В театрі, яка б не була п’єса, ви завжди знайдете одного з них, хіба що гратимуть уже якихось «Філаток»[18], що надто ображають їх перебірливий смак. В театрі вони беззмінно. Це найвигідніші люди для театральної дирекції. Вони особливо люблять у п’єсі гарні вірші, також люблять голосно викликати акторів, багато хто з них, викладаючи в казенних закладах або готуючи в казенні заклади, заводять собі, нарешті, кабріолет[19] і пару коней. Тоді коло їх стає ширше: вони досягають, нарешті, того, що одружуються з купецькою дочкою, яка вміє грати на фортепіано, з сотнею тисяч або близько того готівки та купою бородатої рідні. Однак цієї честі вони не раніш можуть досягти, як дослужившись принаймні до полковницького чину. Бо руські борідки, дарма, що від них ще одгонить трохи капустою, ніяк не хочуть бачити дочок своїх ні за ким, крім генералів або принаймні полковників. Отакі головні риси цього сорту молодих людей. Але поручик Пирогов мав силу талантів, особисто йому належних. Він прекрасно декламував вірші з «Дмитрія Донського»[20] та «Лихо з розуму», вмів особливо пускати з люльки дим кільцями так вдало, що відразу міг нанизати їх з десяток одне на одне. Вмів дуже приємно розказувати анекдот про те, що гармата сама по собі, а єдиноріг сам по собі[21]. А втім, воно й нелегко перелічити всі таланти, якими доля обдарувала Пирогова. Він любив поговорити про актрису й танцівницю, але вже не так різко, як звичайно говорить про цей предмет молодий прапорщик. Він був дуже задоволений своїм чином, який дістав недавно. І хоч іноді, лягаючи на диван, говорив: «Ох, ох! Суєта, все суєта! Що з того, що я поручик?» — та потай його дуже тішив цей новий титул; він у розмові часто намагався натякнути про нього наздогад, і одного разу, коли зустрівся йому на вулиці якийсь писар, що здався йому неввічливим, він зараз же спинив його і небагатьма, але різкими словами зауважив йому, що перед ним стояв поручик, а не якийсь інший офіцер. Тим красномовніше намагався він висловити це, що тоді проходили повз нього дві дуже непогані дами. Пирогов взагалі мав пристрасть до всього витонченого й заохочував художника Піскарьова; а втім, це було, може, тому, що йому дуже хотілося бачити мужню фізіономію свою на портреті. Але годі про властивості Пирогова. Людина така дивна істота, що ніколи не можна злічити відразу всі її якості, і чим пильніше в неї вдивляєшся, тим більше з’являється нових особливостей, і опис їх був би нескінченний.