Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

Склавши такий легковажний план, відчув він, що почервонів; він підійшов до дзеркала і злякався сам запалих щік та блідості свого обличчя. Старанно почав він чепуритися; вмився, пригладив волосся, надів новий фрак, франтівський жилет, накинув плащ і вийшов на вулицю. Він дихнув свіжим повітрям і відчув свіжість на серці, як одужуючий, що наважився вийти вперше після тяжкої хвороби. Серце його билося, коли він підходив до тієї вулиці, де нога його не була з часу фатальної зустрічі.

Довго він шукав дім; здавалося, пам’ять його зрадила. Він двічі пройшов вулицею і не знав, коло якого спинитися. Нарешті один видався йому схожим. Він швидко збіг сходами, постукав у двері: двері розчинилися, і хто ж вийшов йому назустріч? Його ідеал, його таємничий образ, оригінал вимріяних картин, та, якою він жив, так жахливо, так страждально, так солодко жив. Вона сама стояла перед ним. Він затремтів; він ледве міг устояти на ногах од кволості, охоплений поривом радості. Вона стояла перед ним така ж прекрасна, хоч очі її були заспані, хоч блідість закралась на обличчя її, вже не таке свіже, але вона все ще була прекрасна.

— А! — скрикнула вона, побачивши Піскарьова і протираючи очі свої. Тоді була вже друга година. — Чого ви втекли тоді від нас?

Він знеможений сів на стілець і дивився на неї.

— А я щойно прокинулась; мене привезли о сьомій годині ранку. Я була зовсім п’яна, — додала вона з усмішкою.

О, краще б ти була німа і позбавлена зовсім мови, ніж говорити такі речі! Вона раптом показала йому, як у панорамі, все життя своє. Проте, незважаючи на це, скріпившись серцем, наважився спробувати він, чи не вплине на неї його умовляння. Набравшись духу, він тремтячим і разом палким голосом почав змальовувати їй жахливе її становище. Вона слухала його з уважним виглядом і з тим почуттям подиву, яке ми виявляємо, коли бачимо щось несподіване й чудне. Вона глянула, злегка всміхнувшись, на свою приятельку, яка сиділа в кутку і, покинувши вичищати гребінець, теж уважно слухала нового проповідника.

— Правда, я бідний, — сказав, нарешті, після довгого й повчального умовляння Піскарьов, — але ми будемо працювати; ми постараємося, одно з-перед одного, поліпшити наше життя. Немає нічого приємнішого, як завдячувати в усьому самому собі. Я буду сидіти за картинами, ти будеш, сидячи коло мене, надихати мою працю, вишивати або займатися іншим рукоділлям, — і ми ні в чому не матимемо нужди.

— Як то можна! — перебила вона його з виразом якоїсь зневаги. — Я не праля й не швачка, щоб займатися роботою.

Боже! в цих словах відбилося все низьке, все нікчемне життя, — життя, сповнене марності й неробства, вірних супутників розпусти.

— Одружіться зі мною! — підхопила з зухвалим виглядом її приятелька, що досі мовчала в кутку. — Коли я буду дружиною, я сидітиму ось як!

При цьому вона зробила якусь дурну міну на жалюгідному обличчі своєму, якою дуже розсмішила красуню.

О, це вже занадто! цього несила стерпіти! Він кинувся геть, втративши почуття і думки. Розум його помутився: по-дурному, без мети, не бачачи нічого, не чуючи, не відчуваючи, блукав він цілий день. Ніхто не міг знати, ночував він де чи ні; тільки другого дня з якогось дурного інстинкту зайшов він на свою квартиру, блідий, з жахливим виглядом, з розпатланим волоссям, з ознаками божевілля на обличчі. Він замкнувся в своїй кімнаті і нікого не впускав, нічого не вимагав. Минуло чотири дні, і його замкнена кімната жодного разу не відчинялася; нарешті, минув тиждень, і кімната все так само була замкнена. Кинулись до дверей, почали кликати його, але відповіді ніякої не було; нарешті, виламали двері і найшли бездиханний труп його з перерізаним горлом. Закривавлена бритва валялася на підлозі. З судорожно розкинутих рук та страшно спотвореного вигляду можна було судити, що рука його схибила і він довго ще мучився, доки грішна душа його покинула тіло.

Так загинув, жертва шаленої пристрасті, бідолашний Піскарьов, тихий, несміливий, скромний, по-дитячому простодушний, що носив у собі іскру таланту, який, може, з часом спалахнув би широко й яскраво. Ніхто не поплакав над ним; нікого не видно було біля бездушного його трупа, крім звичайної фігури квартального наглядача та байдужої міни міського лікаря. Труну його тихо, навіть без обрядів релігії, повезли на Охту[14]; за нею йдучи, плакав сам тільки солдат-сторож і то через те, що випив зайвий штоф горілки. Навіть поручик Пирогов не прийшов подивитися на труп нещасного бідака, якому за життя виявляв своє високе заступництво. А втім, йому було зовсім не до того: він був захоплений незвичайною пригодою. Але вернімось до нього.