Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті

— Вас ненавидіти! мені? я… — хотів було вимовити зовсім сторопілий Піскарьов і наговорив би, певне, силу найнедоречніших слів, але в цей час підійшов камергер з дотепними і приємними зауваженнями, з чудово завитим на голові чубом. Він досить приємно показував ряд досить непоганих зубів і кожним дотепом своїм вганяв гострий цвях в його серце. Нарешті, хтось зі сторонніх, на щастя, звернувся до камергера з якимсь запитанням.

— Як це нестерпно! — сказала вона, звівши на нього свої небесні очі. — Я сяду в іншому кінці зали; будьте там!

Вона майнула крізь натовп і зникла. Він, немов божевільний, розштовхав юрбу і був уже там.

Так, це вона; вона сиділа, як цариця, краща за всіх, за всіх прекрасніша, і шукала його очима.

— Ви тут, — промовила вона стиха. — Я буду одверта з вами: вам, певне, дивними видалися обставини нашої зустрічі. Невже ви гадаєте, що я можу належати до того жалюгідного класу створінь, в якому ви зустріли мене? Вам видаються дивними мої вчинки, але я вам відкрию таємницю: чи будете ви спроможні, — промовила вона, втупивши в нього очі свої, — ніколи не зрадити її?

— О, буду, буду, буду!..

Але в цей час підійшов досить літній чоловік, заговорив до неї якоюсь незрозумілою для Піскарьова мовою і подав їй руку. Вона благальним поглядом подивилася на Піскарьова і подала знак лишитися на своєму місці й чекати її приходу, та охоплений нетерпінням він не в силі був слухати якісь накази, навіть з її уст. Він рушив слідом за нею; але натовп роз’єднав їх. Він уже не бачив бузкового плаття; з тривогою пробирався він з кімнати до кімнати і штовхав без милосердя всіх стрічних, але по всіх кімнатах все сиділи тузи за вістом, заглиблені в мертву мовчанку. В одному кутку кімнати сперечалося кілька літніх людей про переваги військової служби над цивільною; в іншому люди в чудових фраках кидали легкі зауваження про многотомні праці поета-трудівника. Піскарьов почув, що один підстаркуватий чоловік, поважний на вигляд, схопив його за ґудзик фрака й подав на його суд одне дуже справедливе своє міркування, але він грубо відштовхнув його, навіть не помітивши, що в того на шиї був досить значний орден. Він перебіг до другої кімнати — і там немає її. До третьої — теж немає. «Де ж вона? дайте її мені! о, я не можу жити, не глянувши на неї! мені хочеться вислухати, що вона хотіла сказати». Але всі пошуки його лишалися марними. Занепокоєний, стомлений, він притулився до кутка й дивився на натовп; але напружені очі його почали показувати йому все в якомусь неясному вигляді. Нарешті, йому почали ввижатися стіни його кімнати. Він підвів очі: перед ним стояв свічник з вогнем, що майже пригасав у глибині його; вся свічка стопилась; лій був розлитий на столі його.

Так це він спав! Боже, який сон! І нащо було прокидатися? Чому було однієї хвилини не почекати: вона, певне, знову б з’явилася! Прикрий світанок неприємним своїм тьмяним сяйвом дивився в його вікна. Кімната в такому сірому, такому каламутному безладді… О, яка огидна дійсність! Що вона проти мрії? Він роздягся швиденько й ліг у постіль, вкрившись ковдрою, бажаючи на мить повернути сновидіння, що відлетіло. Сон, справді, не забарився до нього з’явитись, але приніс йому зовсім не те, що бажав би він бачити: то поручик Пирогов з’являвся з люлькою, то академічний сторож, то дійсний статський радник, то голова чухонки, з якої він колись малював портрет, і всяка подібна нісенітниця.

Аж до полудня пролежав він у постелі, бажаючи заснути; але вона не з’являлася. Хоч би на хвилину показала прекрасні риси свої, хоч би на хвилину прошелестіла її легка хода, хоч би її оголена, ясна, як надхмарний сніг, рука майнула перед ним.

Все відкинувши, все забувши, сидів він із зажуреним, безнадійним виглядом, сповнений самим тільки сновидінням. Ні до чого не думав він приторкнутися; очі його без всякої уваги, без всякого життя дивилися у вікно, звернене на двір, де брудний водовоз лив воду, що замерзала в повітрі, і козлячий голос рознощика деренчав: «Старого шмаття продати». Повсякденне й дійсне дивно вражало його слух. Так просидів він аж до вечора і з жадобою кинувся в постіль. Довго боровся він з безсонням, нарешті, переміг його. Знов якийсь сон, якийсь пошлий, бридкий сон. Боже, зглянься: хоч на хвилину, хоч на одну хвилину покажи її! Він знову чекав вечора, знову заснув, знову снився якийсь чиновник, що був заразом і чиновником, і фаготом; о, це нестерпно! Нарешті вона з’явилася! її голівка і кучері… вона дивиться… О, як ненадовго! Знову туман, знову якесь безглузде сновидіння.

Нарешті сновидіння стали його життям, і відтоді все життя його дивно обернулося: він, можна сказати, спав наяву і не спав уві сні. Коли б його хтось бачив, як він безмовно сидить перед порожнім столом або йде вулицею, то, певне, вважав би його за лунатика або розбитого міцними напоями; погляд його був зовсім невиразний, природна неуважність кінець кінцем розвинулася і владно згонила з лиця його всі почуття, всі порухи. Він жвавішав тільки, як наставала ніч.