Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Реконструкцію другого тому за тими фрагментами і спогадами сучасників, які дійшли до нас, зробив свого часу В. Гіппіус, а О. Смирнова внесла деякі корективи, так що фабула другого тому виглядає так: «Чичиков продовжує свою подорож і свою авантюру. Випадково заїхавши до поміщика Тентетникова і зблизившись з ним, він допоміг Тентетникову відновити стосунки з генералом Бетріщевим, якому той завдав образи, та його дочкою Улінькою. Обманувши і того, і другого вигадкою про дурнуватого дядечка, Чичиков отримує у дарунок від Бетріщева купчу на мертвих, а від Тентетникова навіть і на живих. Він береться повідомити родичів генерала про майбутнє весілля Тентетникова та Уліньки. Супутником Чичикова стає нудьгуючий поміщик Платон Платонов, з яким він випадково зустрівся у поміщика Пєтуха. З ним Чичиков побував у ідеального господаря Костанжогло, у зубожілого поміщика Хлобуєва, маєток якого купив за допомоги Костанжогло; у другого ідеального господаря — брата Платонова, у Чагравіна, з дружиною якого у Платонова зав’язується любов; у брата генерала Бетріщева і у Вороного-Дрянного — політичного змовника, через зв’язок з яким постраждав і Тентетников.

Окрім того, Чичиков побував — уже сам — у полковника Кошкарьова і у дійсного статського радника Лєніцина: у першого він невдало, а у другого вдало намагається купити мертві душі. Але мертві душі тут уже не єдина сюжетна основа. Чичиков замислює, а частково і здійснює інші махінації. Одну з них — не цілком зрозуміло яку — йому вибачив князь — генерал-губернатор. Іншу, в яку він заплутав і Лєніцина, — підробка заповіту старої Хансарової, законним спадкоємцем якої був Хлобуєв, — генерал-губернатор викриває і відправляє Чичикова до в’язниці. Але за Чичикова просить ідеальний багач і благодійник — відкупщик Муразов, який мріє спрямувати енергію Чичикова на добро (одночасно Муразов опікується і Тентетниковим, заарештованим у справі Вороного-Дрянного, але, ймовірно, без успіху; Тентетникова висилають до Сибіру, й Улінька іде з ним). Чичиков, слухаючи Муразова, було завагався і сам почав мріяти про “працелюбне життя” (VII, 115), втім забув про свої добрі наміри, як тільки крутій-юрисконсульт пообіцяв звільнити його за хабарі. Звільняє Чичикова, тим не менш, Муразов, який передає йому і наказ князя виїхати з міста. Князь — ідеальна “значна особа” — звертається до чиновників з промовою — викривальною та настановчою, закликаючи їх рятувати Росію, яка гине. Певну роль у сюжеті мав грати і священик» (Гиппиус В.В. Творческий путь Гоголя // Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — М.; Л., 1966. — С. 192‒193; Смирнова Е.А. Поэма Гоголя «Мертвые души». — Л., 1987. — С. 176‒177).

Одним із полемічних питань інтерпретації другого тому є питання про художній рівень збережених розділів.

Цінними є відгуки перших слухачів другого тому поеми, що свідчать про якість написаного. Так, С. Аксаков згадує: «Тієї ж хвилини всі ми присунулися до столу, і Гоголь прочитав першу главу другого тому “Мертвих душ”. З перших сторінок я побачив, що талант Гоголя не загинув, і був у цілковитому захваті…» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 199), а прослухавши другу главу поеми, у листі до І. Аксакова пише: «Що тобі сказати? Скажу одне: друга глава незрівнянно вища і глибша за першу. Разів зо три я не міг утриматися від сліз. Такого високого мистецтва: показувати в людині пошлій високу людську сторону — ніде не можна знайти, окрім у Гомера. Так розкривається духовна внутрішність людини, що для всякого з нас, здатного щось відчувати, відкривається своя власна духовна внутрішність. Тепер тільки я цілком переконався, що Гоголь може виконати своє завдання, про яке так самовпевнено і зухвало, мабуть, говорить у першому томі…» (Там само. — С. 204). Л. Арнольді свідчить: «Увечері сестра розповідала мені, що Гоголь прочитав їй декілька глав із другого тому “Мертвих душ” і що все ним прочитане було чудове…» (Арнольди Л.И. Мое знакомство с Гоголем // Гоголь в воспоминаниях современников. — С. 483).

16 грудня 1850 р. у листі до В. Жуковського Гоголь пише, що робота «близька до закінчення» (XIV, 215). С.Т. Аксаков свідчив у листі до С. Шевирьова, що Гоголь збирався «не друкувати другого тому, що в ньому все нікуди не годиться і що треба все переробити» (Из бумаг Степана Петровича Шевырева // Русский архив. — 1878. — № 2. — С. 54). У той же час Л. Арнольді згадував, що чув від Гоголя, ніби другий том поеми «зовсім закінчений» (Арнольди Л.И. Указ. соч. — С. 491).