Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Більш-менш вірогідним бачиться місце дії третього тому, реконструйоване за опосередкованими деталями. Так, Сибір кілька разів згадується у заключній главі першої редакції, у другому томі до Сибіру висилають Тентетникова. Слідом за ним туди рушає й Улінька. У статті «Предмети для ліричного поета в нинішній час», звертаючись до М. Язикова, Гоголь писав: «О, якщо б ти міг сказати йому те, що має сказати мій Плюшкін, якщо дістануся до третього тому “Мертвих душ”!» (VIII, 280). За гіпотезою О. Веселовського, яку поділяв В. Гіппіус, Плюшкін «мав перетворитися на безсрібника, який роздає майно бідним» (Гиппиус В. Гоголь. — Л.: Мысль, 1924. — С. 175, 233). Це теж, на погляд Ю. Манна, доказ ймовірності сибірського топосу: «…путь мандрівця з посохом жебрака міг і його (Плюшкіна) привести до сибірського краю» (Манн Ю.В. В поисках живой души. — С. 322). О.М. Бухарев (архімандрит Феодор), автор «Трьох листів до М.В. Гоголя, писаних у 1848 році», даючи свою версію ймовірного розвитку подій, звернувся за підтвердженням до автора: «Пам’ятається, коли дещо прочитав я Гоголю із мого розбору “Мертвих душ”, бажаючи тільки познайомити його з моїм способом розгляду цієї поеми, то і його прямо запитав, чим саме повинна закінчитися ця поема. Він, задумавшись, виказав своє затруднения висловити це докладно. Я відказав, що мені тільки треба знати, чи оживе, як чекається, Павло Іванович? Гоголь, ніби з радістю, підтвердив, що це неодмінно буде і оживленню його прислужиться прямою участю сам цар, і першим подихом Чичикова до істинного несхибного життя має закінчитися поема. На питання архімандрита Феодора, чи воскреснуть інші герої другого тому, Гоголь посміхаючись, відповів: “Якщо захочуть”» (Бухарев А.М. Три письма к Н.В. Гоголю, писанные в 1848 году // Гоголь в русской критике: Антология. — М.: Фортуна ЭЛ, 2008. — С. 142).

Цікавими є свідчення і П. Матвєєва: «Я чув на початку 60-х років від одного ченця Оптиної пустині, наскільки пам’ятаю, від о. Павлина, який завідував монастирською бібліотекою і особисто знав Гоголя, вказівку на справжній зміст “Мертвих душ” — духовне відродження “мертвих душ” першої частини в наступних томах. Те саме мені говорив о. Климент, який знав, за розповідями гр. О.П. Толстого, справжній зміст поеми Гоголя» (Матвеев П.А. Гоголь в Оптиной пустыни // Русская старина. — 1903. — Февр. — С. 304).

Гоголь вказував на відмінності першого і другого томів «Мертвих душ».

В одному з листів він писав: «А, між тим, предмет праці моєї важливий. У решті частин “Мертвих душ”, над якими тепер сиджу, виступає російська людина вже не дріб’язковими рисами свого характеру, не вульгарностями і дивностями, але всією глибиною своєї природи і багатим різноманіттям внутрішніх сил, які в ній містяться… Багато що, нами забуте, знехтуване, кинуте, слід виставити яскраво в живих, промовистих прикладах, здатних подіяти сильно; про багато істотних і головних речей слід нагадати людині взагалі й російській особливо» (XIV, 278). У листі до П. Плетньова від 6 травня 1851 р. Гоголь зізнався: «…що другий том “Мертвих душ” розумніший за перший, — це можу сказати, як людина, що має смак і до того ж вміє дивитися на себе, як на чужу людину…» (XIV, 229).

Переписуванням знайдених рукописів (чотирьох глав та глави без нумерації), як відомо, займався С. Шевирьов. За твердженням М. Тихонравова: «Шевирьов власноручно переписав знайдені ним уривки поеми, підживив їх замітками та змістом втрачених сторінок та глав, і в рукописних копіях з редакції Шевирьова друга частина “Мертвих душ” розійшлася задовго до появи друком» (Сочинения Н.В. Гоголя. Издание десятое. Редакция Николая Тихонравова. — М., 1889. — Т. 3. — С. 577). Книга під назвою «Сочинения Николая Васильевича Гоголя, найденные после его смерти. Похождения Чичикова, или Мертвые души. Поэма Н.В. Гоголя. Том второй (5 глав). Москва. В Университетской типографии» вперше була надрукована у 1855 р. Видання з примітками С. Шевирьова про зміст пропущених фрагментів здійснив М. Трушковський — небіж Гоголя. Коментатори другого тому «Мертвих душ» вважають, що редакторські примітки Шевирьова не викликають інтересу і свідчать про те, що інших першоджерел редактор не мав (VII, 424).