Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Перші відгуки з’явилися відразу ж після виходу другої частини поеми (вересень 1855 р.). Так, П. Анненков у листі до Тургенєва захоплено писав: «Це дзвін Івана Великого, що заглушує всі наші поштові дзвіночки» (Вопросы литературы. — 1957. — № 2. — С. 181). М. Чернишевський стверджував: «У вцілілих уривках є дуже багато таких сторінок, які мають бути зараховані до кращого, що колись давав нам Гоголь, які викликають захоплення своїм художнім достоїнством і, що ще важливіше, правдивістю і силою благородного обурення…» (Чернышевский Н.Г. Полное собрание сочинений: В 15 т. — М.: ГИХЛ, 1947. — Т. 3. — С. 13).

Гоголь спалив останній рукопис другого тому, свідомий того, що слово «не оживе, якщо не помре» (VIII, 297). О. Смирнова, за записом П. Вісковатова, свідчила: «Гоголь дивився на “Мертві душі” як на щось, що лежало поза ним, де повинен був розкрити таємниці, йому заповідані. — “Коли я пишу, очі мої розкриваються неприродною ясністю. А якщо я прочитаю написане ще незакінченим, хто б то не був, ясність йде з очей моїх. Я це пережив багато разів. Я певен, коли відслужу свою службу і закінчу те, для чого я покликаний, то помру. А якщо випущу на світ незріле або поділюся малим, яке здійснюю, то помру раніше, ніж виконаю те, задля чого я покликаний у світ”» (Русская старина. — 1902. — № 9. — С. 491).

Один із ключів до розгадки поеми та її назви знаходимо у передсмертному записі Гоголя: «Будьте не мертвими, а живими душами. Немає інших дверей, окрім указаних Ісусом Христом…» (Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 392). Як істинний художник, Гоголь зберігав оптимістичну віру у можливість відродження людини, мертвої душею, якщо вона звернеться до невмирущого сакрального джерела. На думку В. Воропаєва, «письменник йшов тут від євангельської традиції, з якої бере початок розуміння мертвої душі як духовно померлої. Гоголівський задум суголосний християнському моральному закону, сформульованому св. апостолом Павлом: “Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 22). З цим пов’язана і головна ідея “Мертвих душ” — ідея духовного воскресіння морально занепадаючої людини. Її повинен був утілити в першу чергу головний герой поеми…» (Воропаев В.А. Комментарии // Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. — М.: Астрель; Act, 2006. — Т. 5. — С. 691‒692).

Уцілілі уривки другого тому поеми доводять, що Гоголь намагався зобразити початок переродження героїв. Духовні настанови, ідеальні поміщики, виписані на сторінках «Вибраних місць», не принесли бажаного ефекту — впливу на суспільство з метою його воскресіння. Наступний крок письменника — творче «перенесення» сакрального модусу у художній твір, поєднання художнього і біблійного слова, що зрештою також виявилося недієвим і непосильним. Визначаючи естетичну природу другого тому, С. Гончаров зазначає: «Різке посилення дидактичних і утопічних тенденцій II тому приводить до того, що жанрова структура прибирає риси своєрідної розгорнутої проповіді (виділено автором. — Н.С.) з маркованим початком і кінцем “сюжету”, з контрастною організацією його ліній, які співвідносяться між собою як “зразок” і “порушення”, з мікрожанровими “проповідницькими інкрустаціями”, проповідницькими темами, мотивами, стилістикою, з біблійними алюзіями і притчовими історіями» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — С. 223).

Гоголь першим у російській літературі християнізує художнє слово, прагнучи «спрямувати суспільство або навіть усе покоління до прекрасного…» (VIII, 298). Про художній простір другого тому сучасний дослідник пише: «Особливість зображення простору полягає в тому, що вертикаль пересікається з горизонтальною перспективою. Таке перехрещення створює своєрідний оптичний “хрест”» (Гончаров С.А. Указ. соч. — С. 224).

Попри те, що світ живе все ж за іншими законами і мрія про воскресіння людства залишається утопічною навіть для художньої творчості, пророче звучать слова великого письменника: «…співвітчизники! страшно!.. Стогне вся помираюча суть моя, відчуваючи велетенські зростання й плоди, яких насіння ми сіяли все життя, не прозріваючи і не чуючи, які потвори з них постануть…» (VIII, 221).

Оцінюючи з точки зору сьогодення все, зроблене Гоголем, і, зосібна, трагічну історію буття «Мертвих душ», що супроводили митця заледве не протягом усього життя, доводиться визнати прозірливу правоту слів П. Анненкова: «Якщо ця поема цілком справедливо може називатися пам’ятником його як письменника, то не менше підстав дозволяють сказати, що з нею він готував собі гробівець і як людині. “Мертві душі” були тією подвижницькою келією, в якій він бився і страждав до того часу, поки не винесли його бездиханним із неї» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 84).