Знак Саваофа

на тих мурах, спостерiгаючи процесiї школярок, що йшли на навчання, вертячи кругленькими задками, лупаючи довкруж блискучими оченятами, аби угледiти мужчину, ухопити побiльше блискучого свiту, що прокочувався перед їхнiми вродливими i свiжими личками; вони кликали руками, порухами до себе монахiв, показуючи хто язика, а хто задирав повище спiдницю, щоб мелькнути бiлою смужкою бiлизни перед обличчями братiї. Братiя витягувала шиї гусаками, лаялася, сковтувала спрагло слину, але мурiв не покидала. Також братiя по п'ятницях перебиралася на лiвий бiк муру, щоб з узвишшя подивитися на танцi, хоча, окрiм музики та яскравих вогнiв з купою мурашиних людських тiл, вони нiчого не бачили, але, видно, оте i заводило їх найбiльше. Тож можна здогадатися, що доброчиннiсть не входила благочестиво до монастирських мурiв, як того прагнув Лаврентiй. Iсторiя ця виходила зовсiм гибла, туманна i навiть таємнича. Неподалiк вiд монастирських мурiв знаходилася мiсцина з кiлькома деревами, з невеличким келишком озера, високою папороттю та кущами глоду, що весною вибухали бiлим квiтом, наче хто розвiшував бiле ганчiр'я чи висушував бiлизну, — так воно все виглядало серед накопичення громаддя бетону та сiрих мочарiв. Там ще родили велетенськi лопухи, широкi та мiцнi, як у доiсторичну епоху. Ото там i вiдлинювала частина непутящої братiї, що здебiльшого складалася з людей, якi не хотiли працювати у колгоспi, а на бiльше розуму не вистачало, а як вистачало, то швидше у родичiв та знайомих; вiри у кожного другого, якщо i не в кожного першого, було, напевне, бiльше, нiж у качконоса, а може, шанси їхнi зрiвнювалися. Але i це стверджувати, — то вiддаватися на пошук фантазiї, що загалом у таких пiкантних випадках краще оминати, щоб не спокушати лукавого. Це теж саме, що шукати сенс у життi. В життi немає нiякого змiсту, вiн, по всьому, iснує у Господа Бога. Тiльки це може бути життям. I тiльки Всевишньому пiдвладний скажений, нуртуючий його ритм. А так, з точки зору людини, життя порожнє i дурне, повне терзань, глупих надiй на краще. На позiр — смердючi вигрiбнi ями iлюзiй. Можливо, так, сходячи солодкуватим кокаїновим потом, думав Лямур, загнаний у дванадцятиметрову площу малосiмейки. Вiн вбачав Господнiй промисел, але не вiрив, що провина його лежить не так близько i не так далеко вiд правди, що кипiла i переливалася оманливо i щасливо за вiкнами.