Знак Саваофа

Вiн стояв непорушно; перед ним лежало жовте блюдо передмiстечка, з акуратними одно- i двоповерховими будинками, з крутим спуском наприкiнцi дороги, де висiло уполовинене сонце в порцеляновому тазку неба. Андрiй майже нiчого не пам'ятав, окрiм тих будинкiв, залитих золотистим сяйвом, i як вiн пiшов додому, не вiдомо чому зачманiлий, а потiм приїхав батько на вантажiвцi i взяв його на двiстi двадцять четвертий кiлометр копати червiв. Вони гуцякали на вантажiвцi битою дорогою, повз кiстковий завод в синьому димку, повз старий млин, що буденно колись муляв око, а зараз наближався чорною велетенською громадою; вони проскочили його швидко, у склiп ока. Степ почався вiдразу. Жовта, шовком, колихка трава аж до горизонту. Тiльки чорний, майже iграшковий квадратик свинарника. Вiтер забивав гудiння траси. I бiлi, мов гори рафiнаду, хмари йшли низько над землею. Було вiтряно, трохи прохолодно. В кабiнi лежала книжка без обкладинки, i батько, зловивши його погляд, сказав: «Так, то вона… Нарештi вона…» I далi вантажiвка мчала, з кожним поворотом колiс наближаючи чорну рахубу свинарника. Тхнуло солодко бензином. Потiм все зупинилося, наче впало, i вiн стояв та дивився, як бiлий рафiнад хмар тане за горизонтом. Вiтер перемiнився, — дмухнув запахами перегною, гумовим духом пари, що йшла вiд свиней. Андрiй зiщулився, сковтуючи солодкаву вiд запахiв слину, i залiз назад до кабiни. Вiн почав листати книгу, намагаючись щось вичитати, але нiчого не зрозумiв. Поклав назад. З'явився Льопа, — маленький, з вузькими плечима i широким задом. Його обличчя нагадувало зморшкувате яблуко, з цяточками сльозливих водянкуватих очей. Слiпаки зависали по кутиках. Штани, особливо матня, були заяложенi до блиску. Вiн щось писнув, аж тiльки за кiлька секунд вiтер донiс:

— Он там копайте… Там жирнi i великi черви… Там хорошi черви…

Батько витяг пляшку самогону, передав Льопi, а той облизнув губи.

Андрiй подивився на степ i побачив срiблястi тiнi, що лежали довкруж предметiв. Вiн вийшов з кабiни i пiшов до свинарника, дивлячись на Льопу, вдихаючи теплий вiтер. Льопа, обiпершись об паркан, виставив перепечене сонцем обличчя, буре, як цеглина. Кущами рiдке волосся, а мiж ними шкiра, всипана струпами. Льопа дивився на свою ограду, що її будував кiлька рокiв уряд. I бiлi рафiнади хмар розтавали за горизонтом.

— Мої свинки, — сказав Льопа i обiтер рукавами соплi.

В кабiнi лежала книга; Андрiя тягнуло назад. Потiм на горизонтi блиснули i запалилися двi зiрки. Бiлi спалахи зiрок. Це було дивовижним, бо у його свiдомостi чiтко стояло, що зiрки нiколи не можуть рухатися у рiвень степу. Вони швидко наближалися, а вiн не вiдривав погляду вiд них. Вiн чомусь заполошено i злякано подумав про книгу, яка лишилася в кабiнi, подивився на батька, що, розвiсивши пишного чуба, копав вилами. Великi мокрi плями на сорочцi. Свинi довгi, як динi, лiниво гризли одне одному вуха, чухалися об загiн, задирали п'ятаки на Льопу. Зiрки наближалися. I зараз було видно, що то автомобiлi, якi мчать степом. Льопа кумедно присiв, так i залишився сидiти. Автомобiлi, блиснувши вiтровим склом, розвернулися, намотавши на колеса шматки землi i трави, зупинилися. Зафуркали дверi. I тодi вiн побачив трьох чоловiкiв у бiлих сорочках. Вони видавалися однаковими з лиця. Сорочки надималися, розтрiпувалися вiтром. Золотi запонки блищали проти сонця. А над ними рафiнад хмар, що далi колошкалися ватою i провалювалися за горизонт. Чоловiки тi йшли клином, усмiхненi, i не перемовлялися.

Вiд них вiяло задоволенням i тихим щастям. Той, що йшов попереду, з твердим пiдборiддям, прямим поглядом, очима, що вставленi прямо, якi поглинали свiтло, з викресленою посмiшкою, вже закасував рукави. Решту не можна розгледiти, тiльки дебелi високi постатi з дужими грудьми та глухими вуркiтливими голосами. Коли вони пiдiйшли поближче, то Андрiй побачив їхнi обличчя, напруженi, але усмiхненi, наче весь свiт знаходився у них в гармонiї, наче тiльки вони знали йому цiну. Духмяне i п'янке щастя висiло тремким куполом над їхнiми головами. Потiм вони зупинилися, чекаючи, коли Льопа розiгне колiна i пiдбiжить до них.

Давно було вiдомо, що мiсцева знать, а натодi просто начальство, яке в народi називалося дико, грубо, але влучно — биками, полюбляла навiдуватися до Льопиного свинарника, щоб поласувати свiжиною.

Вiн про таке не знав. Вiн знав тiльки, що вони збиралися поблизу старого млина, де вiдразу в кiлькох сотнях метрiв починали ряботiти олов'яного кольору озера. Льопа готував їм найжирнiшу свиню, шкрiб i вимивав, навiть обв'язував тварюк стрiчками. Рiзали скотину вони власноруч, прямо на подвiр'ї свинарника. Льопа завжди стояв десь поблизу i хилитав, як кiнь, головою, щедро пускаючи слину та соплi. Зараз вони перемовлялися, i невидимi тiнi ковзали обличчями. А батько копав червiв, раз по раз зиркаючи крiзь злиплi пацьорки волосся. Андрiй полiз до кабiни, вiдкрив книжку в першому-лiпшому мiсцi.

1. Ти, що живеш пiд Всевишнього покровом,