Знак Саваофа

Андрiй втомлено, як людина, яка нi про що не думає, подивився на бiлий рафiнад хмар, що падав за горизонт, потягнув був руку до бардачка, але облишив. Кулi розбили скло, розсипали кокаїн. Тодi вiн вiддалено щось подумав, повiльно повертаючи голову в бiк Соснiвки, але знову нiчого особливого не спало на думку. Мабуть, спека, кокаїн, треба б було занюхати, а цi паскуди дивись що чинять. Кулi шматували оббивку на крiслах. Вiн трохи розсердився, бо любив свiй джип. Вiн хотiв звестися, але пострiл вiдкинув його назад. Йому перебило лiву руку, але бiль не вiдчувався; вiн навiть подумав, що зможе таки дотягнутися до блискучого, майже iграшкового в сонячному промiннi маузера, але облишив, втомленно блиснувши посмiшкою: попереду стояли бiлi будинки, проштрикаючи сизий серпанок, — як бiлi одежi, несподiвано вирiшив Андрiй, опускаючи додолу очi, розумiючи, що час став коротким, таким куцим, як та тiнь, як тисячi маленьких тiней, що змiйками розбiгаються, ховаються у бетонних плитах з пучками тремтячої трави у шпаринах. Потiм йому зарябило в очах, але не вiд поранення, а вiд кольорового на друзки битого скла, що встеляло широкий простiр, i це почало надокучливо налазити на нього, проте вiн не чинив супротиву: воно заходило у нього з фрагментами, куцими, швидкими, як тiнi, спогадами, коли в дитинствi бите скло викликало у нього нечуваний захват, i вiн вилiплював з нього цiлi пiрамiди, так, в купах чорного пiрамiдального багна, якого по всiй Соснiвцi було так багато, що вони вивалювалися дiтворою в теплiй жижi, грiючи спини та животи. Це товчене скло, сам вигляд його, наповнював його якимось безкiнечним радiсним сумом, що пролетiв, розрiзав його мозок на шматки, i зараз йому вiд короткого, як удар, щемкого жалю, здавило груди, — перед ним лежав степ.

Темнi постатi розтягнулися ланцюгом i вже вiдкрито йшли на нього. Вiн навiть не дивився на маузер, а просто лежав, вiдкинувшись на спину, вперше розумiючи щастя свободи, бодай тимчасової, сидiти i дивитися на бiлi бетонки та кам'яницi мiста, не думаючи нi про грошi, нi про жiнок, а запросто слiдкувати за сонячними плямами в шовковистих травах. Йому хотiлося подовше втримати це, але свiдомiсть, чиста i спокiйна, як у глибокому колодязi, говорила, що нiщо хороше довго не триває, тому, голубе, вбирай очима, що можеш увiбрати, не марнуй, йолопе, часу. I вiдразу йому зробилося незатишно. Тодi заболiла рука. Вiн знову задихнувся. Цього разу кулi вдарили поруч, розiдерши оббивку, розвiсивши повсюди клаптi шкiри. Самотнi, лiнивi кулi, подумав вiн. Погляд його перейшов на трасу, де в сизому полотнищi полудня шмигали срiблястi цятки авто, чорнi коробки вантажiвок-далекобiйок, важко пропираючи рiдке повiтря ударами сирен-клаксонiв, i вiн несподiвано вчепився у це залишками розумної думки, наче заглушуючи пронизливий бiль, втягнув ротом повiтря. Кулi затрусили його джип. Одна влучила у вiдкритий рот, двi лупонули у груди, притиснувши до спинки сидiння. Андрiй пересмикнувся, завалився на бiк, але коротка черга пiдняла його i кинула на кермо.

— Все, хана! Лямур нiчого був мужик… Тягни бензин…

— На який хер вiн тобi, бля. Давай мотати звiдси.

— I то, бля, дiло. Нам треба встигнути на його хату… Пока, Андрюха, зустрiнемося в пеклi…

П'ятеро постатей, пригинаючи пласкi стриженi голови, побiгли у бiк диких куширiв, полишивши нидiти на вiтру продiрявлений джип.

Iлона того сонячного дня, коли вiтер колисав, видував море жовтих квiтiв, сумних та печальних, як японськi хоку, навiть нiчого не вiдчула, але цей недiльний, високий, з вiтром, з жовтими квiтами день, як i всi, що лягали перед нею зараз дивовижно виразно, був одноманiтним. Вона лiниво потягнулася, пройшлася кiмнатами, опустивши голову, як роблять люди, що недоспали. Так, їй було i холодно, i нудно. Вона чомусь, попри волю, подумала про Єву. Єва пiшла в небуття, — так згадують лише про покiйникiв або коли збираються помирати, але вона ще нiкуди не збирається, вона взагалi не хотiла її згадувати: останнi роки вона жила собi повнокровним життям, займалася грошовими справами, вiдкрила кiлька модних бутiкiв, пропалила їх, перейняла справи вiд батька та Бориса. Батька тогорiч розбив iнсульт. Вiн майже нiчого не говорив, лише бубонiв, перелистуючи однiєю здоровою рукою глянсованi часописи, «кошка собака кошка кошка собака кошка вони сильнi». Iнодi в сум'яттi вона проймалася до нього жалiстю, що бiльше нагадувала посмертну жалобу. Так, вона нiколи, зовсiм нiколи навiть не намагалася думати про матiр, котра парилася десь у психiатричнiй клiнiцi у Швейцарiї. Звiдти вона зрiдка отримувала кольоровi листiвки, а на листи не вiдповiдала, скидаючи все до кошика зi смiттям.