Знак Саваофа

— Окрiм спокою i вiри, — перебив його Лаврентiй, i Лямур знову надовго замовк, муляючи, як воду, горiлку.

— Людина живе каяттям, — сказав знову Лаврентiй. — На те вона i людина, щоб помилятися. Людина ще живе iспитом. Посилається вiн людинi, як вона випробування пройде, так воно i буде.

— Аби ж то… Надто легко ти говориш, майже як нашi попи, в яких рила позапливали вiд смальцю i вони навiть з-за жиру не те щоби себе не бачать, а навiть пастви.

— Ти на попiв не дивися. Ти дивися у Святе Письмо, яке ти колись брав, сучий сину, до рук i закинув. То з тебе вийметься i вiзьметься побiльше, нiж з нерадивого пастира. Провидiння бо слiпо рiже, по закону, а закон над усiма, але хто тiльки дотримується букви, а не дiла, той теж гибельний чоловiк.

— Бля, тебе, старий, страшно слухати. Менi то страшно? Хто б сказав, то не повiрив, а от слухаю тебе, i дме, як вiд могили.

— Кому як. Що я тобi ще можу сказати? Що в тебе гординя бiльша, нiж любов до Бога? I чи є вона? Думаю, що є. Бо не прийшов би сюди, не допомагав менi з якоїсь невiдомої причини…

— Ну, ти менi врятував життя. Але мене це так давило… Ну, не знаю що. Хотiлося тебе вбити, i гайки тут. Може, не вбити, але позбавитися тiєї колючки…

— Буває. В руках себе треба тримати. То собака, де захотiла — там посцяла, а ти чоловiк, вища iстота, тому повинен тримати все пiд контролем розуму, а то… — Лаврентiй махнув рукою.

— А як же бути з усiм тим, що дiється: однi живуть так, iншi так…

— Не марнуй час. У кожного своє. У кожного свiй шлях, i життя чуже не прожити, хоча так, як живуть люди, вони мало вирiзняються один вiд одного. У кожного свiй шкурний iнтерес. На те вона й людина.

— Так менi що, в попи податися?

— Ото ж я тобi вiд самого початку сказав, що наша розмова з тобою — це переливання з пустого в порожне. Людинi дано розум i безсмертну душу, i вона повинна сама давати всьому цьому раду. Одне я можу тобi

порадити: обернутися до Бога, почати життя спочатку, якщо можна так сказати, бо минулого не витреш, але спокуту пронеси до кiнця, щоб стати перед Творцем i знати, що вiдповiсти на Його запитання. Бiльше нiчого менi тобi особливого сказати.

— Що ти затарабанив: нiчого сказати, нiчого сказати. Я молодий, я хочу жити, щасливо жити, як у кiно, як повинно бути…

— Звiдки ти знаєш, як повинно бути. Якийсь дурень вигадав, що так має бути, i мiльйони iдiотiв пiдхопили цю дурiсть, бо надто смачненька казочка. Людина — це вiчна маєта. Вона колишеться, наче той маятник: вiд вiри до невiри, доки хтось цей маятник не зупинить.

— Мудро тягнеш, а що, за мене помирати пiдеш?

— Треба було б — пiшов би. Але кожному Господь вiдламав шматок життя. Тягни його по цiй землi, як борону, а ти хотiв зайцем прострибати.

— Пострибав би ти на моєму мiсцi. Глянув би тодi на тебе.

— У тебе геть закаламутнiли мiзки, Андрiю.

— Найлегше сказати, що з головою в тебе не зовсiм гаразд…

Лаврентiй надпив трохи зi свого стакана, глянув якось лукаво.

— Не я до тебе прийшов, а ти сюди. Що ти хочеш вiд злидня?

— Чесно, то я ловлю себе на думцi, що менi все частiше i частiше хотiлося б бути на твоєму мiсцi…

— Кожен вiльний вибирати собi волю, кожен вiльний дати раду своїй волi. Зупинитися нiколи не пiзно…

— А якщо… Бог вiдвернувся вiд мене?…

— То ти вiд нього вiдвернувся, а не Вiн вiд тебе.

Лямур зафуркав, замотав головою; потiм звiвся, засунув руки в кишенi, заскреготiв зубами.

— Блядь, життя проходить, а я не знаю, як його зупинити. Воно тече повз мою волю, розумiєш? I всi твої балачки для сонливих гiмназистiв, а не для справжнiх чоловiкiв.

— Ти себе вважаєш справжнiм чоловiком?

— А ти думав…

— Ти гiрше баби, Андрiю, коли вибрав замiсть життя вiчну яму.

— Яку яму?

— Хiба не в нiй ти зараз знаходишся?

— Це тiльки зупинка на шляху. Не бiльше.

— Отак ви всi приходите, плюєте, а потiм знову приходите i просите.

— Хiба я в тебе щось випрошую?

— Не в мене, а в Бога.

— Не смiти словами. Я певен, що вiд цього свiту Богу не бiльше користi, нiж менi вiд моєї болячки.

— Знову ти лiзеш не по тiй драбинi. Ти перескакуєш з одного на iнше. Щоб так мислити, треба спочатку повiрити, пройти спокуту, а потiм говорити про кориснiсть цього свiту. Не для радощiв ми в нього прийшли.

— А як же спокiй?

— Спокiй приходить з вiрою. Ну, прощай, — Лаврентiй розчинив дверi.