Знак Саваофа

Нiхто не вiдав, що могло спричинити поруйнування греко-католицької каплички: всi пiдозри впали на Льопу, бо вже натодi нiхто не мав сумнiву, що саме вiн пiдпалив той хрест i сам пiд тим хрестом згорiв. Монастирська братiя, вiдповiдно, вiдмахувалася навiть вiд самого слова греко-католики, але пiдозра Мурзона, Наумича, Прокопича падала на них. Останнi зачастили в хижу до Лаврентiя, та так, що настоятель монастиря, а потiм ще здравствующий Єпiфанiй погрозили вiдлучити їх вiд церкви, на що вони всi разом перейшли в греко-католицьку вiру, написавши листа настоятелю, а також митрополиту, що московська церква є незаконною, а тому вони пiддають її осуду i нiчого не хочуть мати спiльного з нею та її пасторiв вважають злочинцями, братовбивцями i пошестю сатани. У Соснiвцi це прийняли надто тривожно. В генделику, де часто засиджувалася трiйця, їм було вiдмовлено у кредитi, а ще кiлька поважних осiб плювались їм у спини разом iз бабами, якi просиджували в Єпiфанiя на всiх службах пiд стiнами на довгих лавках. Проте трiйця приймала анафему смiливо, навiть спокiйно. За мiсяць почалося будiвництво каплицi, куди вони разом з Лаврентiєм i подалися. Тодi ще був живий Принц Дакарський, який i дав прихисток у своєму пустiючому домi будiвельникам.

У розпал будiвництва, коли Мурзон стояв нагорi, горлаючи на все горло, щоб йому подали цементовий розчин, перед наполовину пiднятими стiнами враз зупинилося авто кольору черi. З вiдкритого вiконечка висунулася жiноча голiвка, обвита, мов плющем, чорним волоссям, з лицем рожево-мармуровим, i щось запитала. Мурзон, глухуватий вiд народження, заматюкався i крикнув, щоб мадам проїздила далi, бо тут не дуже безпечно, хiба вона не бачила знак, що тут iде будiвництво. I тут, як на лихо, балiя з цементом перевернулася, потекла густим сiрим потоком, вихлюпнулася i залила авто разом iз зачiскою дамочки, якою була Iлона. Авто вимили, видряпали, навiть трохи посмiялися i на цьому полишили. Пiсля цього курйозного випадку пройшло не бiльше мiсяця, а тодi хтось в недiльний день залив бетоном каплицю.

Будiвництво вiдновлювалося помалу, бо не вистачало грошей, а сусiдство руського православного монастиря, що рiс i вiдновлювався, як на дрiжджах, здавалося, робило все неможливим. Лаврентiй витягнув з жестяної банки з-пiд кави тисячу доларiв, тi, що йому заплатив Мiтька-клерк, i вiддав греко-католицькiй громадi. Все одно будiвництво з невiдомих причин затримувалося, що дратувало найбiльше самих будiвельникiв, бо нам збоку видавалися їхнi рухи виваженими, сповненими грацiї, наче розстилалося перед очима чародiйне дiйство, причину та сюжет якого годi розпiзнати, але це було бiльш захоплюючим, нiж спостерiгання за гарною жiнкою, що виважено йшла залитими сонячним свiтлом вулицями, а вiтер ворушив її спiдницю, i нiчого бiльше, лише пекуче торжество плотi над духом, що змiнювалося тупим вiдчаєм. Нiчого особливого в тому не було, а от будiвництво було чимось таким, що вибивало з намуляного колоброду, що водночас нагадувало старовинну пiсню й легенду, не бувши ними. Було тяжко дивитися на це кожного дня, але прокинувшись, заскочивши в це, здавалося б, непроглядне мiсце, всi здивовано вiдкривали очi, дивуючись, що стiни поволi грацiйно ростуть, зведенi цими рiзними людьми з такою потугою.

Всi великi речi роблять грубо i без особливого торжества. Нам видавалося, а може, воно й було взаправду, що вiдбувалося щось незвичне в протилежнiсть тому, що пiднiмалося там, над пагорбами, де стояв чорним марищем монастир, а трохи нижче, бiля затхлих, нечищених озер, подовбаний, хоч i вiдбiлений мормонами старий млин. Можливо, причиною цього було те, що нiхто з нас нiколи не бачив, як зводяться храми, а що саме храм, ми, пацанва, вже знали як не вiд Лаврентiя, то вiд Мурзона або Наумича. Вони часто розпиналися перед гаволовами, розповiдаючи iсторiю унiї, i нiхто не мiг до кiнця второпати, для чого стiльки церков, бо можна б, гляди, вибрати одну; проте таємничiсть цих розповiдей розходилася кругами, повiльно, захоплюючи своєю впертiстю до свiтської влади, — дивись, iнодi якась добросердна баба приносила будiвничим у глеку молока, в ганчiрцi замотаний шматок сала. Вечорами приїздив у зеленому «джипi», випадав з машини сам Андрюха Лямур, який вiднедавна був у бiгах, ховаючись не вiдомо вiд кого, сiдав на ще теплий камiнь, смоктав пиво, наче йому нi до чого не було дiла, але все бiльше i бiльше спостерiгаючи за будiвельниками; якась затравлена туга проступала в його каламутних очах з розширеними зiницями; його обличчя свiтлiло, набирало благородного вигляду; в такi години вiн часто нагадував Принца Дакарського. Щось вiн хотiв сказати, може, поговорити чи запропонувати помiч, хоча останнє сумнiвне, але теж не безпiдставне, бо ще багато живих понинi соснiвцiв пам'ятали його як Андрiя Побiденка, напiвсором'язливого працьовитого хлопця, що навчався медицинi у центрi столицi, i всi були впевненi, що ота оказiя трапилася з ним через цю проблядь Iлону.