Знак Саваофа

Тiльки тодi вiн помiтив рожевi хмари, навiть не сподiваючись, що це накотить на його очi сльози. В глибокiй балцi фуркав димом автомобiль, великий автобус компанiї «Мерседес». Рожевi, з малиновими краями хмари нерухомо лежали в самiй нiшi ранку. Сонце ще телiпалося, прив'язане до горизонту, i видавалося, що свiт погруз у первiсному його виглядi, коли все золото i срiбло лежало на поверхнi, а по землi ходили потвори, лiниво повертаючи голови. Вона вийшла останньою, тримаючи в руках саквояж. Вiн прислухався, але серце билося рiвно. Люди, якi ходили подвiр'ям, були просто людьми, якi нiчого не знали про минуле, майбутнє. Вiн навiть здивувався таким думкам, проводжаючи поглядом автобус, що був зiрвався з мiсця, рвонувся в степ, несподiвано зупинився, i маленька тремтяча постать вiдiрвалася вiд розчинених дверцят, що глухо вистрелили у пустош, зупинилася, i Лаврентiй розгледiв, можливо, Юлiю, а можливо, свою галюцинацiю. На порцелянове сонце напливли сiрi хмари, вчувся далекий гул паротяга, що десь гуркотiв мостами, прошиваючи невидимий оку простiр, врiзаючись у тугу прохолоду рожевого свiтанку там, де ряди бiлих домiв, з золотими цибулинами храмiв, з безживним сонцем у кам'яних громадах, що їх виглядатимуть, розкриваючи очi, ураженi курячою слiпотою i кон'юнктивiтом, але нiхто з цих людей не пiзнає таких радощiв, такого щастя — невтомно лiзти до того, що дарить оманливе тепло в далекiй земнiй подорожi. I вiн зупинився, вражений пустотою зустрiчi, бо звик за багато рокiв проводжати тисячi i тисячi, а що одна? I ця маленька, соломинкою постать нiчого не говорила йому. Вiн навiть закусив губу, але враз зрозумiв, що вже сталося щось iнше, досить давно, як наче ти вчора вигукнув iм'я у пустий колодязь, дивлячись на власне вiдображення, дивуючись його потворностi. Але зараз було щось iнше.

Вiн був певен, що його може це застати в один iз найсвiтлiших днiв. Ось чому Лаврентiй напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з мерседеса, вiн не мiг розiбрати. Де вона серед цих шiстьох, включаючи водiя, який сидiв на «крилi» i пускав струменi диму, перед цим знявши капелюха i кiлька разiв не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентiю, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлiя лишилася одна. Постатi, без тiней, без звукiв вiддiлилися вiд неї i пiшли до авто. Так, це була Юлiя, i лише зараз вiн вразився, скрикнув, вилiз на пагорба, на саму верхiвку, i замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася i пiшла, i вiн махав спинi. Тодi вiн набрався смiливостi i закричав. Спочатку тихо, потiм голоснiше. I вона зупинилася. Повернулася i хотiла бiгти, але чорна постать вiддiлилася вiд мерседеса, ухопила за руку i повела до розкритої машини. I за кiлька хвилин не лишилося нiчого, окрiм сизого диму, що рiдко слався травою. Вiн сидiв до того часу, доки не побачив, як запалюються верхiвки багатоповерхових помешкань, а повiтря зробилося в'язким, холодним вiд перших поривiв вiтру; сонце пробiгло вiкнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дiсталося верхiвок помешкань, розстеливши широкi тiнi мiж бiлими блоками. Мiсто не пiднiмалося над пагорбами, а безсило розповзалося, i лише тут, в соснiвських закапелках, виникало враження, досить комедiйне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сiрих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемiнилося. Вiн рушив вологою вiд роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав мiст, i Лаврентiй захотiв було його обминути, але облишив, — пiшов по горi, спостерiгаючи за важкими i блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого мiста. Було ще досить рано, але потiк не припинявся нi на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повiтря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, вiдчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Бiльше нi про що Лаврентiй не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли бiля велетенських труб теплотраси, повз зачиненi пивницi, але з маленькими вiконечками, де наливали цiлу нiч, i так до безкiнечностi, вилiплюючи потворну iмiтацiю життя.