Знак Саваофа

Отодi, в квiтнi, трапився невеликий, але помiтний переполох. До переполохiв соснiвцi звикли, це стало частиною їхнього життя; тому коли сонними i сухими вулицями пройшла ця дивна процесiя, похитуючись вiд тягаря велетенського хреста, однi лише присвиснули, iншi вибiгли на хвилину глянути, щоб далi зануритися в свiй безрадiсний клопiт, i навiть усвiдомивши та звикнувши до великої тiнi вiд хреста, що лягала вiд пагорба, забобоннi мешканцi тiльки чаламкали язиками, а це могло означати одне: «Ти глянь, якого здоровенного забабахкав». Лаврентiй прочитав молитву, покурив ладану, розiгрiтого i пiдпаленого на сталевiй ложцi, i всi розiйшлися. Щоправда, мiсцева дiтвора початком влаштувала бiля пiднiжжя, заваленого камiнням, гамiрливу вовтузню, але треба вiддати належне старшим — вони швидко поставили на мiсце своїх нащадкiв. Всi очiкували на розвиток подiй.

Першим до пагорба пiдкотив на шикарному лiмузинi сам настоятель монастиря. Чоловiк зовсiм недалекий, з низьким лобом, худий тiлом, з укладистою бородою. Вiн мав невелике тiло, але непомiрно велике черево, що робило настоятеля подiбним на рахiта. Очi в нього дивилися на свiт надто яскраво, фiксуючи, здавалося, все, на що потрапляв його погляд. Вони горiли впевненiстю, ситiстю i правотою. Тiльки так свiтяться очi сильних свiту цього: мовляв, гуляйте по цiй грiшнiй землi, а потiм розберемося. Вiн подивився на цей хрест, теж причмокнув язиком, наче для певностi шурхонув ногою, взутою в лакованi черевики, з довгими носками, вилаявся матом, потiм смикнув з кишенi мобiльний телефон i почав когось крити. Отут-то з'явився Лаврентiй, опираючись на дрюка. Вiн зробив козирком свою важку, брунатну, мов ебонiт, долоню, глянув на отця настоятеля, заговорив спокiйно:

— Що тобi, Митрофанушка, тут треба? Iди до своїх содомщикiв. А тут тобi немає мiсця.

— Ти у мене, блядь, ривками, блядь, сука недоношена, син диявола, бля, будеш ходити! Ти знову каламутиш воду, сучий потрох!

Так я тебе запхну дуби косить! Завтра щоб цiєї херовини не було…

— Митрофанушка, ти що, святий хрест херовиною називаєш! А не боїшся, що Господь Бог покарає? — майже єхидно запитав Лаврентiй, наче згадка про Бога мала небагато вiдношення не лише до самого сану отця настоятеля, а взагалi до його особи.

— Не буду кидати бiсер перед свиньми!

— Бiда та й годi, Митрофанушка, говориш ти, як семiнарист, бо анi скромностi, анi терпимостi до брата по вiрi й до раба Божого. А очi долу i мовчання, i терпiння. Хiба так тобi велено поступати з iнакодумними, але в Христi живучими людьми?

— Ти мене, блядь, не совiсти. Зараз викличу мiнтiв, тодi дiзнаєшся!

Кущистi брови настоятеля смикнулися вгору, владна осанка випрямилася, руки мiцно стиснули iнкрустованого посоха, якого вiн привiз з Єрусалима. Нарештi вiн зрозумiв велику вiдстань мiж ним та Лаврентiєм.

— Ти на кого, анафемщик, голос пiдвищуєш?

— На тебе i на всю твою безбожну московську церкву. Живеш ти, як грiшний розпусник, хоча сан високий маєш. Поводирем i провiдником для вiрних. I вони за тобою чередою йдуть, наче скот безрогий та безтiлесний. Дивися, бо смерть люту приймеш за грiхи не так свої, як тих, кого ти у грiх вводиш та на брата-християнина руку пiдiймаєш, мов на лютого дикуна поганського.

Тут настоятель проявив зовсiм непередбачуваний для йото сану жест — вiн замахнувся костуром, але Лаврентiй перехопив палицю, висмикнув i зажбурив далеко в степ. У отця настоятеля клацнула щелепа, очi полiзли з орбiт, забiгали, мов у пса, якого огрiли межи вух; вiн ще раз хляпнув повiтря щелепою, гукнув водiєвi, що вже засукав рукави i бiг щодуху до Лаврентiя, виставив руку, ткнув пальцем у бiк посоха, наче щось вирiшивши в одну коротку мить. Скоро авто зникло в хащах парку, а Лаврентiй лишився одинокою постаттю стояти бiля хреста.

Будь-який, навiть найменший, прояв насильства збуджує натовп.

Сiра, буденна, тягуча нудьга несподiвано розквiтає десятками прихованих кольорiв, насичується сотнями напiвтонiв, бризкає фарбою i запахами. У натовпа нюх на насильство; його нюх вловлює насильство i жертву, як запах ацетилену чи креозоту. Вiд початку i до самого кiнця, коли їм усiм скрутить, як курчатам, голови, вони чекають на саме насильство, як на свято. Але трагедiя в тому, що жертвою стають саме вони; бажаною чи не бажаною, то вже iнша розмова, яка теж нi до чого доброго не приводить.

Хрест простояв десь з рiк. Туди навiть клали квiти. Поодинокi заблукалi туристи робили знiмки, бо Лаврентiй здорово постарався, вирiзаючи сцени, подiї, — видавалося, що ця стела умiстила всi сторiнки дiяння апостолiв, святих. Здається, вiн простояв до того, як канонiзували Миколу II, бо до цього часу ще Льопа бiгав та проповiдував Соснiвкою, намагаючись зав'язати знайомства у найвищих сферах. Хрест загорiвся серед ночi.