Знахар

МІХАЛ ШЬМЄЛЯК

ЗНАХАР

(цикл Інквізитор # 1)

Видавництво INITIUM, Краків, 2021

Перекладач Марченко Володимир Борисович

ПРОЛОГ

Дату власної смерті він знав з точністю до дня. Знав це не тому, що був ясновидцем або планував самогубство на цей день, а тому, що зараз стояв зв'язаний і з кляпом у роті на підлозі свого сараю з болісним передчуттям власного неминучого кінця. Це сьогодні. Зі скількох би етапів не складалося життя, він щойно зіткнувся з останнім, абсолютно несподіваним і найменш приємним.

Ланцюг, що звисав зі стелі, був закінчений зашморгом і не віщував нічого доброго. Будемо чесними, в нинішньому положенні такий ланцюг не віщував нічого, окрім неприємних речей, серед яких смерть - не обов'язково була тим найгіршим варіантом. Себе не обдуриш, адже коли ще є кращий час, щоб чесно визнати свою провину, ніж тоді, коли ти недієздатний, зв'язаний і безпомилково в руках божевільного?

Ланцюг був прикріплений до балки стелі його власного сараю, невід'ємної частини ранчо, де він досі почувався в цілковитій безпеці. Зрештою, він витратив на нього стільки грошей, що, мабуть, відчував себе тут, як у пана Бога за піччю. Не зовсім легальних грошей, але гроші є гроші. Тип від охоронних систем проти злому ні про що не питав, просто швидко перерахував готівку і потиснув йому руку. "В Обами охорона гірша", - сказав він, коли виходив. Напевно, він мав рацію, це була найкраща охорона в Польщі (і найдорожча).

І все ж... Це не Обама зустрів тут смерть, а Адам.

Хтось зміг його паралізувати і зв'язав. Останнє, що він пам'ятав, - це вишневий рогалик з казково хрусткою скоринкою, яким він насолоджувався у власній вітальні. Сніданок чемпіонів. А потім чорна діра. Їжу доставляв кейтеринг, може, вони щось підмішали? Він добереться до сукиних синів, не треба й сумніватися. Тільки спочатку йому потрібно зрозуміти ситуацію і вибратися з цієї вигрібної ями. Усе це виглядало не надто райдужно, і, напевно, навіть Джеймсу Бонду було б важко збагнути, як вийти переможцем з цієї скрути. Але Адам зробив собі статки власне на послідовній діяльності, на чітко поставлених цілях, до яких він ішов по трупах. Чи не було це занадто буквальним окресленням? - замислився він на мить.

Нападник не залишив йому багато свободи; прив'язав його до одного з дубових стовпів, що підтримували стелю прекрасної будівлі, бо, незважаючи на свою плебейську назву, комора була маленьким шедевром гуральщини[1]. Тому він міг стояти, дихати і дивитися вперед, прямо на звисаючий ланцюг. Це викликало тривогу, що і казати, що тут приховувати. Було багато факторів, що сприяли цьому занепокоєнню, крім описаних вище, ланцюг не був схожий на звичайний стримуючий засіб вільності для галасливих дворняг. Хтось мусив добряче попрацювати молотком, щоб викувати кожну трохи незграбну ланку. Ця річ вийшла з-під руки коваля, він був упевнений, і коваля-художника, людини з душею, пристрастю, талантом і який мав трохи вільного часу. Хтось доклав до цього зусиль. Крім того, залізний виріб ледь помітно погойдувався з боку в бік, ніби його підштовхувала та таємнича сила з фільмів жахів, що приводить у рух старі крісла-качалки та скрипучі гойдалки перед покинутими будинками.

– Ти знаєш, хто я?

Господи, у нього мало не стався серцевий напад! Тишу, довгу, як на його час, можливо, з годину, порушив хрипкий голос. Хтось стояв за його спиною.

– Ти знаєш, хто я? – знову пролунало запитання.

Адам хотів чесно відповісти, що не має ані найменшого уявлення, і в той же час благав про милосердя, жалість і все, що завгодно, аби тільки не померти тут і зараз. Проблема, однак, полягала в тому, що у нього в роті був огидний кляп. Тож він вирішив налагодити бодай елементарний діалог з незнайомцем, бо той, вочевидь, саме цього і чекав. Він міг повернути голову, можливо, сантиметрів на п'ять у кожний бік, але цього, мабуть, було достатньо, щоб відповісти заперечно. Ні, він не мав жодного уявлення, з ким має справу.

– Я слуга народу, голос совісті, перетвореним на крик справедливості, – сказав незнайомець спокійним голосом, лише злегка зворушеним емоціями.