Знахар

– От бачите. Ми все ще маємо проблему із забобонами, що це шкідливо. Дійсно, реакції, які відбуваються в ракових клітинах, виробляють ціаністий водень і бензальдегід, дві дуже сильні отрути, які, на щастя, з’являються лише в цих клітинах, а не в здорових.

– Чи то, тільки в ракових?

– Так. Вони вбивають їх таким чином. Але справа не в хімії.

– А відсоток виліковності?

– Є. Великий. Якщо ви це читали, тоді знаєте.

– То я можу приїхати? Коли? Бо через два дні знову хіміотерапія.

– Хімію треба відкласти. Терапія триває три тижні. Перший етап тут, потім ви їдете додому, і починається другий етап, який триває щонайменше три місяці. При змінах у кісках треба припустити, що це займе щонайменше дев’ять місяців. До двох років. І ця хімія нам тут заважатиме. У тому сенсі, що це його послабить, чи ні?

– Тобто ця терапія повинна проводитися без використання хімікатів, бо це послаблює організм і лікування?

– Саме так. Хімія нам тут просто заважає.

– Розумію…

– Адже хіміотерапія не лікує, це повна нісенітниця, почитайте про це. Хіміотерапія викликає розвиток раку. Чому це не заборонено, питаю!

– Так. А які умови?

– Тринадцять тисяч, якщо не збільшимо дозу. Тут передбачено сто двадцять грам, половину внутрішньовенно, половину - перорально. В день прибуття до нас, або ми маємо гроші на рахунку, або готівка до рук.

– Так, я чув, що це все. І це можна почати відразу?

– Відразу.

– Це добре, це чудово. Тому що тут час грає роль.

– Якщо ми починаємо, то боятися нічого. Ми зупиняємо хворобу і питання тільки в тому, коли ми переможемо.

– Я б приїхав завтра, гаразд? Я заплатив наперед.

– Як платили, на рахунок?

– Ні, не на рахунок. Знаєте, на рахунок такі суми краще не пересилати. Відправив кур'єром. Посилка мала прибути опівдні, о дванадцятій годині.

– Ну, хвилину тому він був. Пакет у мене, але я не встиг його відкрити.

– Такий товстий картонний конверт.

– Так.

– Чудово, я забезпечив, інакше кур’єр вкрав би. Багато грошей. І скажіть, це не карається як злочин? Мені не треба боятися суду чи міліції?

– Ні, все законно. Якби було, ми б, мабуть, не розмовляли.

– Ну, колись за це карали.

– Та ну. Хтось дурниць вам наоповідав.

– Карали, карали. Шарлатанів і знахарів палили на вогнищі.

– Що?

– Ну, в середні віки і пізніше. І я вважаю, що це було гарне покарання, тому що таке блядство заслуговує на гідне покарання.

– Пиздуй собі, урод!

– Не клади трубку, пане.

– Пішов нахуй!

– У конверті запальна бомба, і вона вибухне через три секунди.

– Пішов нахуй, мудак!

– Терміт. З водою. Заєбиста штука.

– С…

– А я не казав, що заєбиста?[71]

Сандомир, квітень 2015 – жовтень 2017

ВІД АВТОРА

Кінець! Разом ми дійшли до кінця історії.

Любий читачу, ти вже склав думку про мою роботу та про те, як я люблю розповідати історії. Тож тепер ти або заохочуватимеш інших ознайомитися з автором-дебютантом та його феноменальним кримінальним романом, або порадиш відмовитися від цієї літературної екскурсії, вважаючи її за марну трату часу. В обох випадках дякую, що ти дав мені шанс і дійшов до кінця.

Я сам люблю читати про куліси повстання цього роману, тому мушу згадати про це тут.

Спочатку книга була написана як роман, у якому смертельно хворий хлопець йде в будинок знахаря і закохується в його дружину. Виникає дилема, піти за коханням чи скористатися шансом одужати. Уявіть собі, любий Читачу, скільки цікавих ситуацій повинно було з'явитися в такій історії! Моральні сумніви, серцеві негаразди, пориви пристрасті... Одним словом, нудьга! І коли я почав працювати над книгою, на мою клавіатуру щохвилини потрапляв якийсь небіжчик! Вірний приказці, що "ніщо так не оживляє книгу, як мертвець", я почав писати любовний роман, а закінчив кримінальною історією, в якій досить багато жертв.

Подібно до того, як дотракійці[72] вважають, що добре весілля без, принаймні, одного трупа є невдалим, так і я так підходжу до письменництва.

Я почав створювати "Знахаря", коли після операції на коліні тинявся по приймальнях лікарень, намагаючись отримати направлення, реабілітацію та консультації. Той не знає життя, хто по вісім годин не стояв на милицях у черзі до ортопеда, а стільці займали ще гірші випадки. Цей досвід надихнув мене до написання свої перших слів. Відьми з’явилися спонтанно, майже зненацька, тому що я працював у замку в Баранові-Сандомирському, показуючи гостям замкову зброярню та залу тортур. Існує стільки міфів, хибних ідей та історій на цю тему, тому необхідно було розібратися. Бачиш, шановний Читачу, якщо натхнення приходить від боротьби з Національним фондом здоров’я та від минулих тортур, книга має вийти кривавою.

При цьому хочу повідомити, що всі описані тут події та люди є лише витвором моєї фантазії, і вони жодним чином не пов'язані з реальністю. Будь-яка схожість є випадковою.