Знахідка у бібліотеці

— Едді людина дуже обачна, хай береже її Господь. Марк наговорив би куди більше. Ви знаєте, Мелчетт, мабуть, краще я сам розповім про все докладніше. Але спочатку я повернуся до великої трагедії свого життя. Вісім років тому я втратив у авіакатастрофі дружину, сина й дочку. Відтоді я наче втратив половину самого себе — я кажу не про фізичну свою ваду. У мене була сім’я. Невістка й зять дуже добрі до мене. Вони роблять усе, щоб замінити мені й сім’ю, й усе інше. Але я зрозумів, особливо в останні роки, що в них, зрештою, своє життя. Отож ви маєте зрозуміти, що я, по суті, самотній. Я люблю молодь. Мені з нею добре. Раз чи двічі мені спадало на думку взяти на виховання хлопчика чи дівчинку. За останній місяць я дуже подружився із тим нещасним дитям, яке оце вбили.

Рубі — сама наївність. Вона розповідала мені про те, як жила, як виступала в пантомімі, як ще маленькою була разом з батьком і матір’ю в мандрівній трупі. Це зовсім не те життя, яке знав я. Але жодного разу вона не скаржилась, не нарікала на свою долю. Проста, покірна, працьовита дівчина, незіпсута й чарівна. Не леді, звісно, але, хвалити Бога, не вульгарна і не зманіжена. Я дедалі більше захоплювався Рубі й вирішив, джентльмени, офіційно її удочерити. За законом вона мала б стати моєю дочкою. Тепер, сподіваюся, ви зрозуміли, чому я так цікавився нею і відразу заявив у поліцію, коли почув про її дивне зникнення.

Настала пауза. Потім Гарпер якомога байдужішим голосом, щоб нікого не образити, промовив:

— Дозвольте запитати, а що сказали на це ваші зять і невістка?

Джефферсон відповів не замислюючись;

— А що вони могли сказати? їм це, звісно, не дуже сподобалось. Такі речі завжди викликають упередження. Однак трималися вони пристойно, навіть дуже пристойно. І не тому, що якоюсь мірою залежні від мене. Коли френк, мій син, одружився, я одразу відписав йому половину своїх статків. Така моя позиція. Не треба, щоб діти чекали вашої смерті, їм потрібні гроші, поки вони молоді, а не тоді, як їм уже під сорок. І коли Розамунда, моя дочка, наполягла на своєму й вийшла заміж за чоловіка небагатого, я відписав їй чималу суму грошей. Ці гроші після її смерті перейшли йому. Отже, з фінансового боку, як бачите, це спрощує ситуацію.

— Розумію, містере Джефферсон, — відповів Гарпер. Однак промовив він ці слова досить стримано, і Конвеи Джефферсон відразу похопився:

— Ви з цим незгодні?

— Не мені про це судити. Але в родинному житті, як на мій досвід, не завжди чинять розважливо.

— Сказати щиро, ваша правда, містере Гарпер. Та не забувайте: містер Гаскелл і місіс Джефферсон, якщо вже бути точним, не кревна моя рідня.

— Це, звісно, міняє справу, — погодився старший поліційиий офіцер Гарпер.

На мить очі Конвея Джефферсона зблиснули.

— Але це ще не означає, що вони не вважали мене старим дурнем! Я в людях розуміюся. Здобувши освіту й виховання, Рубі Кіні могла б посісти своє місце де завгодно.

— Боюсь, ми не в міру настирливі й допитливі, — озвався Мелчетт. — Але нам дуже важливо з’ясувати всі факти. Ви мали намір повністю забезпечити дівчину, тобто відписати їй гроші. Але ж ви цього ще не зробили?

— Я розумію, до чого ви ведете, — відповів Джефферсон. — Комусь, певно, було вигідно, щоб дівчина померла. Але це відпадає. Формальності, пов’язані з офіційним удочерінням дівчини, ще тривали, вони не були завершені.

— Отже, якби з вами щось сталося… — поволі промовив Мелчетт і не доказав.

Конвей Джефферсон відповів одразу:

— Зі мною нічого не станеться! Я каліка, але не такий уже старий дід, хоч лікарі й люблять корчити міну, коли оглядають мене, і радять не перепрацьовувати. Я здоровий, як кінь! Проте життя — це життя, і я це добре розумію. Я вже навчений! Смерть приходить несподівано й до найсильніших людей, особливо тепер, у часи автомобільних аварій. Але я підготувався і на такий випадок. Днів десять тому я склав новий заповіт.

— Справді? — Гарпер аж подався вперед.

— Я заповів на ім’я Рубі Кіні п’ятдесят тисяч фунтів стерлінгів із правом одержання їх, коли б їй виповнилося двадцять п’ять років і вона дістала право розпоряджатися капіталом.

У старшого поліційиого офіцера Гарпера округлились очі. В полковника Мелчетта теж.

— Але це дуже велика сума, містере Джефферсон! — мало не благоговійно промовив Гарпер.

— Так, велика, як на теперішні часи.

— І ви підписали її дівчині, яку знали всього-на-всього кілька тижнів?

Його ясно-блакитні очі люто спалахнули:

— Мені ще раз повторити, що родичів я не маю — ні племінниць, ні племінників? Навіть двоюрідних! Я міг віддати свої гроші на добродійні справи. А я вирішив залишити їх одній людині, — Джефферсон засміявся. — Попелюшка за одну ніч стає принцесою! Хрещений батько замість хрещеної матері. А чом би й ні? Це мої гроші. Я їх заробив.

— У заповіті згадується, ще хто-небудь? — поцікавився полковник Мелчетт.

— Невеличка сума Едвардзові, моєму слузі, а решту поділено порівну між Марком і Едді.

— А та решта… даруйте, чималенька?