Знахідка у бібліотеці

— Мені раптом спало на думку, що в списку тих, кого підозрює поліція, я стою на першому місці! Вони копалися в моїх фінансових справах. Я банкрут або ось-ось ним стану. Якщо старий Джефф помре, як і слід сподіватися, через місяць-два, а ми з Едді, теж як слід сподіватися, поділимо гроші, то все буде гаразд. У мене страшні борт! І якщо вже настане крах, він буде остаточний! А якщо я дістану відстрочку, то, навпаки, опинюся на висоті й розбагатію.

— А ви азартний гравець, — зауважив сер Генрі Клітерінг.

— І був такий завжди. Ризик в усьому — ось моє гасло! Так, те, що хтось задушив цю бідолашну дівчинку, — для мене велика вдача. Я цього не робив. Я не вбивця. Мені здається, я б ніколи не зміг убити. Бо надто ледачий. Але навряд чи поліція мені повірить! Для них я — особа, що відповідає на запитання слідчого! Мотив — ось він, і ніяких докорів сумління! Хоч убий, не збагну, чому я й досі не за ґратами. Той старший поліційний офіцер вовком на мене дивиться.

— У вас є дуже багато — алібі.

— Алібі — це найсумнівніша річ на світі! Ще жодна невинна людина не мала алібі! До того ж усе залежить від того, здається, коли настала смерть. Гаразд, нехай три лікарі засвідчать, що її вбито опівночі. А якщо щонайменше шість лікарів заприсягнуть, що її вбито о п’ятій ранку? Що тоді буде з моїм алібі?

— О, то ви ще й жартуєте!

— Дурна вдача, правда? — весело мовив Марк. — Відверто кажучи, я трохи наляканий. Так, цим убивством. І не думайте, нібито мені не шкода старого Джеффа. Шкода. Але краще так, краще цей удар, аніж він довідався б про неї всю правду.

— Ви про що? Марк підморгнув.

— Куди вона ввечері виходила? Б’юсь об заклад, до чоловіка! А Джеффові це не сподобалося б. Аж ніяк не сподобалося б. Коли б він дізнався, що Рубі йому зраджує, і зовсім вона не безневинна лепетушечка, яку з себе вдає… А мій тесть чоловік незвичайний. Він людина залізна, та якщо вже його прорве, — начувайся!

Сер Генрі з цікавістю подивився на Марка.

— Ви його любите чи ні?

— Я його дуже люблю й водночас не можу терпіти. Спробую пояснити. Конвей Джефферсон із тих, хто хоче, щоб кругом усе було по його. Великодушний деспот — ось хто він такий. Щедрий, турботливий, але дудка в його руках, і під неї всі мають танцювати. — Марк Гаскелл зробив паузу, потім повів далі. — Я кохав свою дружину. І вже нікого так не кохатиму. Розамунда була мені й сонце, й щастя, й радість, і коли вона загинула, то я ніби опинився в нокауті на рингу. Але рефері дав мені забагато часу. Зрештою, я чоловік, люблю жінок і не збираюсь одружуватися. Боронь боже! Тут сумніву немає. Доводиться бути обережним, але в мене є свої втіхи. У бідолашної Едді їх немає. Едді чудова жінка — з тих, із якими чоловіки хочуть одружуватися. Дайте їй хоч найменшу можливість — і вона знову вийде заміж, буде й сама дуже щаслива, й ощасливить чоловіка.

Але старий Джефф увесь цей час бачить Едді тільки Френковою дружиною і змушує і її бачити себе такою. Він не знає, що ми з нею у в’язниці. Я вирвався звідти давно, тихенько, Едді — цього літа, — і Джеффа це шокувало, зруйнувало його світ. І ось наслідок — Рубі Кіні. — І Гаскелл, не втримавшись, заспівав:

Але вона в могилі, ох! А я ще на цім світі!

— Що ж, вип’ємо, Клітерінг!

«Не дивно, що поліція його підозрює», — подумав сер Генрі.

15

Меткаф був одним із найпопулярніших у Дейнмуті лікарів. Він не відзначався професійним тактом, однак його поява підбадьорювала хворих. Це був середнього віку чоловік, із приємним тихим голосом. Він уважно слухав старшого поліційного офіцера Гарпера і ввічливо, чітко відповідав на його питання.

— Отже, все, про що мені розповіла місіс Джефферсон, — правда, містере Меткаф?

— Так, стан здоров’я містера Джефферсона небезпечний. Ось уже кілька років він себе просто не береже. В його розумінні жити як усі — це жити вдвічі інтенсивніше, ніж звичайна людина його віку. Містер Джефферсон від усього відмовляється — відпочивати, не хвилюватися, поволі рухатись і взагалі виконувати будь-яку пораду, мою чи інших лікарів. І ось наслідок — він спрацювався, як старий двигун. Серце, легені, кров’яний тиск — усе під загрозою.

— Отже, містер Джефферсон рішуче відмовляється слухатись?

— Так. Не знаю, правда, чи варто його звинувачувати. Своїм пацієнтам я такого не кажу, містере Гар-пер, але вам скажу: людина може спрацюватись як від роботи, так і від бездіяльності. Чимало моїх колег чинять так само, наслідуючи мене, і це непогано. У такому містечку, як Дейнмут, частіше маємо друге. Каліки чіпляються за життя, смертельно перелякані, щоб, крий боже, не перенапружитись, не ковтнути надто свіжого повітря чи якогось мікроба або не з’їсти чогось несвіжого.

— Так, здається, ви маєте рацію, — погодився Гар-пер. — Отже, підсумовуючи, можна сказати так: Конвей Джефферсон досить міцний фізично, краще сказати, тілом. На що ж він здатен у своїй, так би мовити, активній формі?

— Руки й плечі в нього неймовірно сильні. До катастрофи він був дуже міцний чоловік. А тепер надзвичайно вправний у своєму кріслі на коліщатах, а на милицях може дістатися від ліжка до крісла, не далі.