Знахідка у бібліотеці

— А хіба такому каліці, як містер Джефферсон, не можна зробити протезів?

— Ні, у нього пошкоджений хребет.

— Он як! Дозвольте підсумувати ще раз: Джефферсон міцний, фізично сильний чоловік. Почуває себе добре? Меткаф кивнув головою.

— Але серце в нього нікудишнє — найменше перенапруження, чи перевтома, чи шок, або раптовий переляк, і він може ґиґнути, так?

— Майже так. Перевтома вбиває його поволі, бо він не здається навіть тоді, коли відчуває втому. Це загострює серцевий стан. Не схоже, щоб перенапруження вбило його раптово. Але несподіваний стрес або переляк зроблять своє діло швидко. Ось чому я особливо застерігав його сім’ю.

— Але ж насправді стрес його не вбив! Адже страшнішого стресу, ніж цей, лікарю, годі й придумати. А містер Джефферсон живий.

Меткаф знизав плечима:

— Так, звичайно. Але якби вам мій досвід, містере Гарпер, то ви б знали, що саме такий випадок і підтверджує неможливість точного прогнозу. Люди, які мають померти від стресу й переохолодження, насправді від стресу й переохолодження не вмирають. І так далі і таке інше. Людський організм значно витриваліший, ніж ми собі гадаємо. А крім того, фізичний стрес, скажу вам, стає фатальним частіше, ніж психічний. Іншими словами, якщо зненацька грюкнуть двері, то це вб’є містера Джефферсона швидше, ніж звістка про страшну смерть дівчини, від якої він був у захваті.

— Цікаво, а чому так?

— Погана новина майже завжди викликає захисну реакцію. Людина відразу ціпеніє, неспроможна цю новину усвідомити. Щоб осягти її до кінця, потрібен час. А от коли грюкнуть двері, або хтось вискочить із шафи, або несподівано з’явиться автомобіль — все це відбувається блискавично. Простіше кажучи, серце від переляку обривається.

— Але ж усі, мабуть, знають, — поволі промовив Гарпер, — що смерть дівчини могла вбити містера Джефферсона?

— О, звичайно! — Лікар зацікавлено подивився на Гарпера. — Чи не гадаєте ви?..

— Я й сам не знаю, що я гадаю, — з досадою відказав старший поліційний офіцер Гарпер.

— Але ви згодні, сер, що ці дві акції між собою пов’язані? — трохи згодом доводив Гарпер серові Генрі Клітерінгу. — Одним пострілом двох зайців! Спочатку дівчину, а вже звістка про її смерть уб’є й містера Джефферсона, перше ніж він устигне переписати заповіт.

— Думаєте, він його переписуватиме?

— Вам краще знати, ніж мені, сер. Адже так?

— Не знаю. До появи Рубі Кіні мені було відомо, що він заповідав розділити свої гроші між Марком Гаскеллом та місіс Джефферсон. І я не розумію, чому тепер він має міняти своє рішення? Хоча містер Джефферсон може вчинити й так.

— Від такого дивака можна всього чекати, — погодився Гарпер. — А особливо, коли його не цікавить моральний бік заповіту — тобто якщо він ладен відписати гроші навіть не кревному родичеві.

— Він дуже любить маленького Пітера, — сказав сер Генрі.

— Гадаєте, він має його за свого внука? Вам це краще знати, ніж мені, сер.

— Ні, я так не гадаю, — поволі промовив сер Генрі.

— Мені б хотілося почути від вас про ще одне, сер, — таке, про що я не можу судити сам. Ті троє — ваші друзі, і ви, певне, знаєте, як містер Джефферсон ставиться до містера Гаскелла й місіс Джефферсон. Ніхто не має сумніву, що він дуже любив їх, але це було тоді, коли один доводився чоловіком його дочці, а друга — дружиною його синові. Я так це розумію. А якщо, приміром, котресь із них знов одружиться?

Сер Генрі замислився, потім сказав:

— Ви щойно зачепили цікаву проблему… Хтозна. Я схильний думати… Але це тільки припущення… Що його ставлення до них дуже помінялося б. Він побажав би їм добра, не мав би на них зла, але для нього вони перестали б існувати.

— В обох випадках? — кивнувши головою, спитав Гарпер.

— В обох. Щодо містера Гаскелла, то це безперечно. Та й щодо місіс Джефферсон теж. Однак тут я не дуже певен. Гадаю, містер Джефферсон любив її заради неї самої.

— Тут може відіграти роль те, що вона — жінка, — розважливо промовив старший поліційний офіцер Гарпер. — Йому легше уявляти її дочкою, ніж містера Гаскелла — сином. Таке трапляється часто. Тещі досить легко сприймають зятів як членів своєї сім’ї, зате дуже рідко буває, щоб свекруха приймала невістку за дочку. Ви не проти, якщо ми пройдемося цією доріжкою до тенісного корту, сер? Я бачу, там сидить міс Марпл. Я хочу попросити, щоб вона зробила мені одну послугу. А якщо казати правду, то я маю намір попросити про цю послугу вас обох.

— Про яку послугу, містере Гарпер?

— Я хочу, щоб ви зробили те, чого не можу зробити я. Щоб ви взялися замість мене за Едвардза, сер.

— За Едвардза? А що вам від нього треба?

— Все, що знайдете за потрібне. Все, що він знає і думає. Про стосунки між членами сім’ї, його погляд на вбивство Рубі Кіні. Едвардз знає про все це краще за будь-кого. Мені він не скаже. А вам скаже. Бо ви джентльмен і друг містера Джефферсона.

— Мене сюди так терміново викликали для того, щоб я добув правду. Тобто довідався про все, що зможу — сумно промовив сер Генрі. — А якої послуги ви чекаєте від міс Марпл?