Знахідка у бібліотеці

— Я хочу, щоб вона розібралася з дівчатами-скаутами. їхнє коло ми обмежили півдесятком найближчих подруг Памели Рівз. Може, котрась із них щось чула. Я собі так думаю: не може бути, щоб та дівчинка, зібравшись до «Вулворта», не підбивала когось піти з нею. Мені здається, «Вулворт» — то звичайнісінька відмовка. А коли так, то я хочу знати, куди йшла дівчинка насправді. Комусь же вона та звірилась! А міс Марпл — саме та жінка, яка витягне з дівчаток усе. Вона в дівчатках тямить, скажу вам!

— Як на мене, то в цьому їй немає рівних. У неї страшенно пильне око.

— Ваша правда, — усміхнувся Гарпер. — Повз неї нічого не пройде.

Міс Марпл зустріла їх дуже радо, уважно вислухала Гарпера й одразу дала згоду виконати його прохання.

— Мені дуже хочеться вам допомогти, містере Гар-пер. Сподіваюсь, я вам прислужуся. Я маю справи скрізь: у недільній школі, в сирітському будинку, крім того, у мене завжди дуже молоді служниці, і я вже добре навчилася відгадувати, коли дівчина каже правду, а коли щось замовчує.

— Так, ви в цьому ділі справжній експерт! — промовив сер Генрі.

Міс Марпл докірливо глянула на нього й сказала:

— Ох, не кепкуйте з мене, сер Генрі!

— А я й не думаю з вас кепкувати. Ви мали куди більше нагод покепкувати з мене.

— У селі стільки зла надивишся… — пробурмотіла міс Марпл.

— До речі, — озвався сер Генрі, — я з’ясував одну річ, про яку ви мене просили. Містер Гарпер каже, що в кімнаті Рубі Кіні у кошику на сміття були обрізки нігтів.

— Справді? То он воно що… — замислено промовила міс Марпл.

— А навіщо вам це, міс Марпл? — запитав Гар-пер.

— Це те, що з-поміж усього іншого… ну, викликало в мертвій дівчині подив. Щось не так було з її руками, і я спершу не могла зрозуміти, що саме. А потім до мене дійшло: адже в дівчат, які про себе дбають — користуються косметикою і таке інше, — нігті завжди довгі. Звичайно, я знаю, часом дівчата люблять гризти нігті — це. одна з тих звичок, від яких самому відучитися важко. Та якщо маєш самолюбство, то швидко відвикнеш. І все ж я схильна думати, що Рубі Кіш не відучилася сама. До того ж малий Пітер — ви ж його знаєте — сказав, нібито в неї були довгі нігті, але вона одним зачепилась і зламала його. Отже, решту дівчина, звісно, підрізала, щоб усі були однакові. Тому я й поцікавилася обрізками нігтів, а сер Генрі усе з’ясував.

— Щойно ви сказали, — зауважив сер Генрі, — «це те, що з-поміж усього іншого…» Було ще щось? Міс Марші кивнула головою і відповіла:

— О, звичайно! Одяг. З ним усе не так. Обидва чоловіки зацікавлено подивилися на неї.

— Але чому? — спитав сер Генрі.

— Бачте, одяг на ній був старий. Так сказала Джозі. Та я й сама бачила, що він потертий, зношений. Виходить, з ним усе не так.

— Не розумію, чому?

Міс Марші трохи зашарілась.

— Адже версія яка? Рубі Кіні перевдяглася і вийшла зустрітися з чоловіком чи хлопцем, що в нього вона, як сказали б мої племінники, «уклепалась»?

Гарпер кліпнув очима.

— Є така версія. У неї було, як то кажуть, побачення.

— Чому ж тоді, — допитувалася міс Марпл, — на ній була стара сукня?

Старший поліційний офіцер замислився, почесав потилицю і сказав:

— Я вас розумію. Ви вважаєте, що на ній мало б бути щось нове?

— Я вважаю, що на ній мала б бути найкраща сукня. Вона ж дівчина.

— Так, але послухайте, міс Марпл, — утрутився сер Генрі. — Припустімо, вона збиралася на побачення. Можливо, у відкритій машині чи прогулятися десь за селом… І, щоб не ризикувати, вона вдягла старе.

— Це було б розумно, — погодився Гарпер. Міс Марпл повернулася до нього і збуджено заговорила:

— Розумно було б одягти штани й пуловер або твідовий костюм. Не хочу здатися снобом, але нічого не вдієш, так зробила б будь-яка дівчина нашого… нашого кола. Вихована дівчина, — провадила міс Марші, розвиваючи тему, — завжди одягається відповідно до обставин. І хоч який спскотнин буде день, а вихована дівчина у квітчастій шовковій сукні ніколи не прийде на побачення.

— А що ж одягають на зустріч із коханцем? — хотів знати сер Генрі.

— Якби вони зустрічалися в готелі чи в такому місці, де носять вечірні туалети, то Рубі, звісно, одягла б найкращу свою сукню. А на проіулянку вбиратися так просто безглуздо. Тим-то на ній мав би бути найпривабливіший спортивний костюм.

— Так зробила б якась модниця, але Рубі…

— Рубі так не зробила б, — погодилася міс Марпл. — Рубі, скажімо відверто, леді не була. Вона належала до того прошарку, що одягає все найкраще для найменш відповідних випадків. Торік ми якось улаштували на Скрентор-Рокс пікнік. Ви б тільки побачили, що понацуплювали на себе дівчата! Легкі шовкові сукні, лаковані туфлі і бозна-які капелюшки. Щоб лазити по скелях серед заростів дроку та вереску. Хлопщ поприходили у найкращих костюмах. А коли йдуть пішки на прогулянку, вдягаються зовсім інакше. Це, власне, уніформа, а дівчата, схоже, не розуміють, що шорти личать тільки дуже струнким!

— І ви вважаєте, що Рубі Кіні… — неквапом промовив Гарпер.

— Я вважаю, що на ній мала б бути сукня, в якій вона танцювала, — її найкраща, рожева. І перевдяглася б вона тільки у ще краще.