Знову й знову

На місце Стентон дістався вчасно, як і розраховував. На цій ділянці маршруту зібрався чималий натовп. Розташований понад річкою терен вабив для прогулянки, і люди мали святковий настрій. У Сараєві, звісно, жили не самі лише радикально налаштовані серби, багато хто тут ставився до австрійської корони цілком лояльно. Втім, один із присутніх був таки націлений на вбивство; він виявиться єдиним членом гурту, який рішуче діятиме згідно з узгодженим попередньо планом.

Звали цього чоловіка Неделько Чабрінович. У групі він виконував роль підбурювача і не раз отримував на горіхи від інших за те, що, на їхню думку, геть не дбав про безпеку. От і тепер одразу ж упав Стентонові в око: стояв випроставшись, майже навитяжку — так, наче намагався навіть своєю поставою засвідчувати шляхетність справи, за яку вболівав і боровся.

Це була мить, яка вже давно не давала Стентону спокою. Він знав, що зараз Чабрінович кине бомбу — та відскочить від складеного відкидного верху ерцгерцогського фаетона і вибухне під наступним автомобілем. Знав також, що від вибуху серйозно постраждає близько двадцяти людей, які перебували неподалік. Стентонові доводилося на власні очі бачити, що може накоїти бомба, кинута в натовп, і всі його інстинкти аж волали: терористу треба завадити. Можна, наприклад, стати позаду Чабріновича, схопити того за руки і тримати, аж доки не проїдуть машини.

Але він так цього й не зробив.

Не міг. Адже знав, що невдалий замах на життя ерцгерцога призведе до того, що після обіду плани високопоставлених гостей зміняться. Вони відступлять від заздалегідь оприлюдненого маршруту, щоб відвідати у шпиталі постраждалих від вибуху. Потім водій поверне не туди, куди треба, заглухне двигун, і все це призведе врешті-решт до того, що шлях ерцгерцога та його дружини перетнеться зі шляхом убивці. Де і коли це станеться, Стентонові було відомо. Та якби Чабрінович не кинув через нього свою бомбу, весь перебіг того дня цілковито змінився б, і він почувався б так само безпорадно, як і офіційна охорона ерцгерцога. Принцип міг би скористатися своїм шансом якось інакше, і Стентон не встиг би стати йому на заваді.

Тож довелося тепер, долаючи млість у животі, лише спостерігати, як робить своє Чабрінович. Кортеж під’їжджав до річки, Франц Фердинанд із герцогинею широко всміхалися. У них явно відлягло від серця, їм було приємно, що їх так гарно вітають.

З натовпу й справді лунали вітальні вигуки, в руках у дітей майоріли імперські прапорці. Зараз цих дітей на очах у Стентона спочатку підкине у повітря, а потім жбурне на землю, і нікуди від цього не подінешся.

Чабрінович метнув свою бомбу. Цілком очікувано вона відскочила від авто ерцгерцога і вибухнула під сусіднім. Тішило одне: замах відбувся, як книжка пише, у повній відповідності з численними описами, отже, ніяких суттєвих змін в історії поки що не сталося. Стентон відвернувся: скалічених тіл він бачив у житті більше, ніж достатньо, а от подальша доля Чабріновича певний інтерес викликала, бо далі все діялося у спосіб настільки абсурдний, що з’являлися небезпідставні підозри: історики, мовляв, таки прибрехали і правду дещо прикрасили.

Коли розгніваний натовп кинувся на Чабріновича, той витягнув щось з кишені і поклав собі до рота. За наявними у Стентона відомостями, то була пігулка ціаніду, яким за наказом Апіса забезпечили змовників. Однак, як і багато де інде, «Чорна рука» дала маху і тут. Отрута виявилася надто слабкою. Ухопившись за живіт, Чабрінович зригнув, а тоді, без упину блюючи просто на ходу, вивернувся від людей, які вже насідали на нього, кинувся до річки і стрибнув у воду, розраховуючи натомість утопитися. Тільки-от наприкінці червня того напрочуд спекотного та посушливого літа річка зовсім обміліла і була лише тринадцять сантиметрів завглибшки.

На очах у Стентона поліцейські забрели навіть не по коліна у воду і витягнули потенційного національного героя на берег. Там його віддали на поталу юрбі, яка добряче нам’яла йому боки, а потім відвезли у в’язницю; він тим часом далі блював і хлюпав водою у черевиках.

Книжки з історії не брехали. Така-от дурня коїлася насправді. Стентонові пригадалася МакКласкі: ото потішалася б професорка, якби бачила все це на власні очі. «Ну, а тепер хай діалектичні матеріалісти спробують довести, що ось це було продиктоване історичною неминучістю! — кричала б вона. — Такого ж і не придумаєш!»

Думку про МакКласкі Стентон погнав геть: надто вже болючими були спогади про неї. Треба було роздерти старій суці морду, а тоді вже викинути з потяга.

Він поквапився геть від розгніваної юрби. Знав, що невдалий замах на якийсь час поклав край спробам «Чорної руки» таки досягнути своєї мети. Кортеж ерцгерцога з добряче наляканими і розтривоженими пасажирами додав швидкості й промчав повз решту трьох змовників, зокрема й Принципа, розставлених уздовж маршруту. Автомобілі рухалися тепер надто швидко, і вони так чи йнак нічого вже не могли б зробити, навіть якби їм стало на це духу.