Знову й знову

— Принцип із Апісом ніколи не бачився і ніколи не побачився б, — перебив її Стентон. — «Чорна рука» діяла за принципом окремих ланок.

— Нехай, не в тому суть. Той молокосос, придурок такий, свій шанс стати героєм сербського народу профукав і пішов утішитися бутербродиком з сиром та маринованим огірочком. Тим часом водій ерцгерцога допетрав, що відстав від кортежу, бо всім решта сказали, куди їхати, а йому — ні. Намагаючись вернутися на маршрут, він повертає на якусь вулицю і — отакої: з усіх бісових сараєвських вулиць трапляє власне на ту, де стоять ті «прибамбаси Шіллера»! Ну от як у таке повірити? Як, до чортової мами, у таке повірити?! Ми ж говоримо про початок Великої, по-справжньому великої війни, а все впирається у поворот не туди та в бутерброд зі сиром!

На якусь хвилю цей вибух обурення професорку геть знесилив. Вона засунула руку в кишеню шинелі, витягнула жмуток тютюну з м’ячик для гольфу завбільшки і кілька секунд намагалася втиснути його у папірець для самокруток, аж доки не усвідомила, що занадто п’яна, аби дати собі з цим раду. На щастя, згадала про люльку, яку тримала застромленою у забрало середньовічного шолома, і заходилася набивати тютюном її.

— Не забудьте ще про ту мороку з коробкою передач, — докинув Стентон.

Йому подобалося її накручувати; це нагадувало ті давні студентські посиденьки, коли вона в неділю пополудні збирала у себе в помешканні майбутніх істориків. Добряче роздражнена МакКласкі — те ще видовище, тож студенти часом пробували її провокувати. Того дня, втім, сторонньої допомоги вона явно не потребувала.

— Ох, про ту бісову коробку передач навіть мені не нагадуй. Мало того, що ідіот-водій не знає дороги — добре, це, може, й не його провина, згодна, — то він ще й зчеплення не може двічі витиснути! Це ж елементарна річ! Історія затамувала подих, аж тут до невдах, від яких там і так уже проходу нема, долучається ще один — прошу дуже! Водій, професійний водій машини самого ерцгерцога, пробує перемкнутися на задній хід — і в нього глухне двигун! Глухне, сто чортів йому в печінку! Водій ерцгерцога не може елементарно здати назад! — Лице у професорки аж побагровіло, на шиї і на чолі понабрякали вени. — Акурат тієї миті Принцип виходить з харчевні, з тих бісових «прибамбасів», зі своїм бутербродиком у руці. Й опиняється — на тобі! — за якихось півтора метра від чувака, якого має вбити. Ну, чесно, в таке ж неможливо повірити. Чоловік, якого він зі своїми небораками-приятелями цілий день намагався вколошкати, сидить прямо перед ним на вузенькій вулиці — машина, бачте, заглухла! Які були шанси, що все складеться саме так? Це ж уже божевілля якесь!

Тут МакКласкі, яка від щирого обурення вже мало не пританцьовувала на килимі, плюхнулася у фотель, геть виснажена. Щоб відновити сили, вона приклалася до склянки з вином і двічі добряче затягнулася люлькою, от лише, на лихо, примудрилася перевернути її догори дриґом і висипала розжеврілий тютюн собі на коліна. Допіру змахнувши його на килим і притоптавши жар, професорка начебто врештірешт заспокоїлася.

— Хіба ж я не казала завжди, що історію творять окремі придурки і невдахи? — спитала вона. — Ну справді, хіба не казала?

— Авжеж, професорко, казали, — відповів Стентон, частуючись шматком шоколаду. — Історію творять люди.

— А більшість людей гівна варта.

— Мабуть, саме тому історія — здебільшого суцільна катастрофа.

— Та тільки не цього разу! — вигукнула, осушивши свою склянку, МакКласкі й підняла догори кулак. — Не цього разу! Цього разу до міста завітає зовсім інша людина. Не ні на що не здатний телепень, а вельми тямущий і чудово підготовлений британський офіцер, який і порятує світ. Лишень уяви собі, Г’ю: ти врятуєш світ! — вона схопила карафку з вином і глитнула просто з неї. — З Великоднем тебе!

22

Лабіринтом вуличок понад річкою Міляцка Стентон дійшов до «Делікатесів Шіллера». Заходити досередини, втім, було ще рано, тож він пройшов мимо і рушив до Латинського мосту. Крокуючи, думав про МакКласкі та її великодній тост.

І чекав, щоб урятувати світ.

До нього підійшла квіткарка. Дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти з кошиком примул у руках. Слів він, певна річ, не розумів, але все було ясно й так: вона хоче їсти і просить купити квітку.

Дівчина була до болю худенька. Чіткий відбиток нужди на обличчі, голодний погляд… та й узагалі на око — якась напівлюдина-напівпримара, буцім не від світу сього. Випнутими вилицями і велетенськими очима нагадувала дівчат-жінок з японських мультфільмів, таких популярних у тому столітті, з якого прибув Стентон.

Кілька секунд він був цією проявою такий вражений, що просто мовчки стояв і дивився на неї. Дівчина без слова відвернулася і попрямувала геть: часу на чоловіків, які тільки витріщаються, а квітів не купують, явно не мала.

— Прошу, зачекайте, — окликнув її Стентон. Говорив англійською, проте й цього разу все було зрозуміло. Із запитальним виразом на химерно примарному обличчі дівчина обернулася.

— Даруйте, — мовив він, а тоді додав німецькою: — Es tut mir leid. Перепрошую.