Знову й знову

Два велетенські камені спотикання у Британії останнього десятиліття, які вічно бовваніли над головою і загрожували врешті-решт розчавити країну вщент. Дійсно, за що ж іще боротися? Жодних інших фронтів на обрії. Не тепер, коли вже настало 29-те червня, а ерцгерцог Франц Фердинанд — живий-здоровий. Британія могла й далі боротися сама з собою.

— То ви з феніїв? — запитав Стентон. — А мені здавалося, ви казали, що у вас брат — військовий.

— Так і є. Ми не спілкуємося.

— Але ж зі мною ви спілкуєтеся.

— Я не фанатичка і не зневажаю військових тільки за те, що вони — військові. З братом я не спілкуюся, бо він за Карсона й ольстерців. У мене в сім’ї взагалі всі, крім мене, — запеклі юніоністи. Я ні з ким із них не спілкуюся.

— Але ж ви з Південної Ірландії, правда?

— Так, але ми не ірландці, ми колоністи. Властиво, безпосередньо з Ірландії не походимо, проте великою мірою нею володіємо. По суті, ми англійці і ще з часів Кромвеля займаємо чималу частину графства Віклоу. У будь-якому разі, я там виросла і тому вважаю себе ірландкою.

— Настільки, що й говорите вже по-тамтешньому?

Дражнив він її цілком свідомо, бо хотів ще раз побачити, як вона заливається рум’янцем. Був абсолютно впевнений, що жодні англо-ірландські землевласники з таким явним ірландським акцентом ніколи не розмовляли б, і хоч у якій школі для дівчат училася Бернадет Бердетт, цю говірку з неї там неминуче витравили б.

— Ну, гаразд, — визнала вона, — спочатку я справді говорила так навмисне, щоб посердити своїх, вони відразу ставали злі, мов оси. А потім звикла і говорю вже цілком машинально. Мені це личить.

— Ваша правда.

Вони погомоніли трохи про ірландське питання і, зокрема, про Ольстер. За рік до того Британія опинилася через це питання на порозі громадянської війни, і загроза ще не минула. Бернадет, певна річ, спокійно говорити на цю тему не могла.

— Теревенять про відданість короні та й теревенять, — сердито сказала вона, — але коли мова заходить про дотримання законів корони з боку Ольстеру, то плювати вони хотіли на якусь там відданість. Про яку демократію можна говорити, якщо люди готові дотримуватися тільки тих законів, які їм підходять?

— Гаразд, а як же тоді суфражистки? — поцікавився Стентон. — Ваша кампанія громадянської непокори і прямої дії? Хіба це не те саме? Хіба ви не піднімаєте зброю проти закону, бо він вам не до вподоби?

— Кампанія громадянської непокори і прямої дії, — повторила Бернадет, повільно вимовляючи слова. — Гарно сказано, треба собі записати. А ви, бачу, вмієте добирати слова. Ну, і якщо вже запитуєте, то ні, це зовсім не те саме. Ми ж не підбурюємо армію до бунту, правда? Закликати до, як ви кажете, громадянської непокори — це далеко не те саме, що вводити серед ночі сто тисяч озброєних людей і пробувати розпочати громадянську війну. Та ще важливіше… я думала, ми збираємося випити по коктейлю.

Стентон засміявся і підкликав офіціанта, а тоді замовив «Мангеттен» та джин з мартіні й попросив обіднє меню.

— Дозвольте вас пригостити, — сказав він. — Я наполягаю.

— Можете собі наполягати, скільки завгодно, — відповіла вона, — але в ресторанах із незнайомими чоловіками я плачу за себе сама. Ми попросимо окремі рахунки, і я випишу чек. Якщо вам так хочеться почуватися справжнім чоловіком, то можете дати на чай. Мій гаманець у багажі, а монет у кишенях я не ношу ніколи. Вони розтягують тканину і просто нищать силует.

Тим часом повернувся офіціант з меню у руках.

— Хочете вірте, хочете ні, — мовив Стентон, — але, як на мене, у боротьбі за жіночі права ви переможете. Я справді так думаю.

— Наразі щось не схоже, — похмуро відказала Бернадет. — Половина моїх подруг у в’язниці оголосили голодування, а Асквіт, свинота така, навіть у вус не дує. Таке враження, що вони там сидять і вичікують, доки ми всі або геть повибиваємося з сил, або просто повимираємо.

— Ну, можу лише сказати, що переконаний: право голосувати ви здобудете, і то набагато скоріше, ніж сподіваєтеся.

— Справді? Ви так думаєте?

— Так, думаю, і ще дещо вам скажу: не мине й десяти років, як жінку оберуть до парламенту, і ще у цьому столітті жінка стане прем’єр-міністром.

Бернадет розсміялася, та видно було, що цими словами він неабияк її потішив.

— І звідки ж вам усе це відомо, хотіла б я знати?

Стентон мав уже намір приголомшити її упевненим пророцтвом: у промисловому виробництві жінки, мовляв, уже невдовзі працюватимуть нарівні з чоловіками. У попередній версії століття це мало статися за якихось два роки; на той час жінки зароблятимуть собі право голосу та рівноправність кожною забитою заклепкою і кожним виробленим літаком.

Утім, для цього потрібна була війна. Вельми масштабна війна. Та сама війна, яку він мав твердий намір відвернути.

— Хтозна, — лише знизав плечима Стентон. — Просто мені здається, що так має бути, оце й усе.

— Якщо вже мріяти, то сміливо, правда? — сказала вона. — Ну, ви собі помрійте, а мені час припудрити носик.