Знову й знову

Тепер треба рухатися далі.

Принаймні про страшну безупинну тривогу, пов’язану з «ефектом метелика», можна забути. Історія рушила у новому напрямі, і віднині майбутнє для нього вповите таким самим мороком, як і для всіх решта.

Стентон пройшов потягом до вагона-ресторану і замовив каву. За обідом треба буде випити вина, австрійського вина. Йому хотілося якось цю подію відзначити. Хотілося з кимось поділитися. Закричати на весь потяг: «Вчора я врятував світ!».

Хоч, як по правді, світу він ще, звісно, не врятував. Друга, значно складніша частина місії — ще попереду. Убити кайзера. На найближчі години, одначе, це завдання можна відсунути на задній план, принаймні, доки він дістанеться до Берліна. Та наразі — відкинутися на спинку сидіння, розслабитися і милуватися чудовими гористими краєвидами Боснії і Герцеговини, що пропливають за вікном.

У вагоні-ресторані був доволі широкий прохід зі столиками на чотири особи по один бік і на дві — по другий. Стентон сів за столик для двох, але потяг їхав напівпорожній, і за більшим столиком навпроти нікого не було. Якийсь час він навіть сидів у вагоні ледь не сам-один, аж доки позаду не зашарудів сатин і не війнуло парфумами. За секунду місце біля протилежного вікна зайняла жінка.

— Дякую, — мовила вона англійською офіціанту, який ішов слідом. — Ось тут буде чудово.

Ірландський акцент. Південь, околиці Корка, подумав Стентон, хоча, можливо, сьогочасні говірки настільки відмінні від майбутніх, що де вже тут бути певним.

— Чашечку кави я, звісно, візьму, — продовжувала жінка, — а от їсти поки що нічого не треба, дякую.

Вимова таки ірландська. І приємна. Є акценти, які просто звучать приязно, так завжди було і завжди буде, незалежно від того, у якому столітті їх чуєш.

Стентон удав, наче поглинутий своєю газетою, а тим часом нишком зиркнув через прохід. Був певний, що зробить це непомітно. Зрештою, стежити його навчали професійно. Якщо йому доручали вистежувати повстанців-фундаменталістів, то що‑що, а глянути крадькома на гарненьку жінку він таки зуміє.

У неї була книжка, і то не одна, а кілька, та ще й блокноти і олівці на додачу. Щоб мати де їх покласти, вона відсунула вбік столові прибори.

Стентонові захотілося з нею поговорити.

Вперше після того, як він опинився у двадцятому столітті, ба навіть уперше після загибелі дружини й дітей, йому запраглося товариства. Жіночого товариства. Можливо, так подіяло на нього відчуття полегші після успішного завершення першої частини місії.

А може, й те, що жінка за сусіднім столиком була доволі вродлива.

Гаразд, якщо не вродлива, то вельми ефектна. Гарненька — це визначення, мабуть, підійде найкраще. З-під капелюшка вибивалося світло-каштанове волосся, а очі були класичні ірландські — зелені, з ледь помітно загнутими донизу зовнішніми кутиками. Про такі очі кажуть — усміхнені, а от про так само загнуті кутики рота цього вже не скажеш. На носі й щоках прозирало ластовиння. Рот маленький; у ті часи, з яких прибув Стентон, його, певна річ, гарним не назвали б, адже тоді, хтозна й чому, жінкам подобалося напомповувати собі губи так, що вони робилися схожі на якісь безформні автомобільні шини. Зуби не ідеальні, як, зрештою, в усіх у 1914-му, але Стентонові це подобалося, бо додавало характеру.

І сіла вона навпроти нього, попри те, що вагон практично порожній.

Тут він притримав свої думки і втупився у газету.

Вона не сама обрала собі місце навпроти, її привів сюди офіціант. Так частенько роблять у ресторанах — розташовують відвідувачів купкою навіть тоді, коли вільних столиків не бракує, і часом це неабияк дратує.

Поза тим, яка взагалі різниця, де вона сидить?

Про що, до дідька, він думає?

Вже вдруге впродовж менш ніж доби його вабить жіноча краса. Першого разу це миттєво обернулося трагедією.

Та все ж Стентон іще раз зиркнув крадькома на ту жінку.

Їй десь під тридцять або трішки за тридцять. Не набагато молодша за нього. Подорожує сама. І має таке миле обличчя.

Стентон налив собі ще кави, відклав «Гералд» і спробував зосередитися на німецькомовній газеті. Він же на завданні, у нього місія, і думати про дівчат не повинен. Та й узагалі, він у жалобі після смерті дружини. Все, жодних більше поглядів.

І тут жінка заговорила.

— Ну, і що ж ви думаєте? — ні сіло ні впало спитала вона.

Стентон підвів очі й озирнувся: мабуть, у ресторані саме з’явився якийсь її супутник.

— Та ні, я до вас, — озвалася вона знову, дивлячись, без сумніву, на нього. — Мені цікаво, що ви думаєте.

Такий співучий, дуже виразний акцент. Хтозна, може, вона навіть трохи ним хизується. Адже у ці часи гарно вбрана жінка, яка може дозволити собі мандрувати першим класом, мала б отримати несумісне з таким-от просторіччям виховання.

— Даруйте? — перепитав він. — Думаю про що?

— Про мене, звісно, — сказала жінка. — Чи, може, ви думали про щось інше, відколи я тут сиджу?