Знову й знову

Принесли перші випуски вечірніх газет, які остаточно розвіяли всі сумніви. Стентон був поза підозрою. Статтю в одному німецькомовному часописі він крадькома прочитав, зачинившись у кабінці в чоловічій вбиральні. Журналіст, таке враження, був добре поінформований і писав доволі посутньо. За наявними у нього відомостями, другий замах на ерцгерцога здійснило двоє: невідомий чоловік у твідовій куртці і дев’ятнадцятилітній серб на ім’я Гаврило Принцип. Невідомий, схоже, намагався вбити ерцгерцога, але промахнувся і натомість смертельно поранив свого ж таки спільника, який стояв по той бік машини і якраз витягав зброю. На лихо, між двома напасниками опинилася юна дівчина-квіткарка; її — такий-от похмурий вибрик долі — вразила на смерть та сама куля, що вбила Принципа. Згадувалася у статті і герцогиня Софія: вона перебувала найближче до стрільця і чула, як перед пострілом той щось прошепотів — на її думку, сербською. Можливо, «Хай живе Сербія!».

Вигадавши належний привід, Стентон подався геть. Вже вкотре йому пощастило вийти сухим із води; він був поза загрозою. Знав, проте, що великі сірі очі дівчини-квіткарки переслідуватимуть його тепер до самого скону.

24

Із Сараєва Стентон поїхав наступного ранку, з того самого вокзалу, де напередодні спостерігав за прибуттям ерцгерцога з герцогинею. У вокзальному кіоску він купив дві газети — місцеву німецькомовну та «Нью-Йорк гералд». У «Гералд» під назвою стояла дата: понеділок, 29-те червня.

«Гералд» з тією самісінькою датою йому вже доводилося бачити раніше. Зрештою, те число газети він мав із собою — у цифровому форматі, зіскановане і завантажене у пам’ять комп’ютера. Заголовок був довгий і детальний: у 1914-му такі речі робили як належить.

ЕРЦГЕРЦОГА ФРАНЦА ФЕРДИНАНДА ТА ЙОГО ДРУЖИНУ, ГЕРЦОГИНЮ ГОГЕНБЕРЗЬКУ, ВБИТО У БОСНІЇ ПІД ЧАС ПОЇЗДКИ ВУЛИЦЯМИ САРАЄВА

Цій події у «Гералд» присвятили цілу першу шпальту, за винятком крихітної замітки про якусь корабельну аварію у нижньому правому кутку. Так само широко висвічували подію всі європейські часописи. Навіть в ізоляціоністській Америці «Нью-Йорк таймс» уділила їй добру половину першої сторінки. Кожен, хто мав бодай якесь розуміння історії, усвідомлював, що вбивство спадкоємця австро-угорського престолу нічого, крім великого лиха, принести не може. Втім, навряд чи хтось уявляв собі, наскільки великим виявиться насправді це лихо.

А сьогодні у нього в руках газети, що вийшли під тією ж фатальною датою, і нічого вельми істотного там немає. Заголовок на першій шпальті «Гералд» повідомляє, що «„КАЛІФОРНІЯ“ ПРЯМУЄ ДО БЕРЕГА БІЛЯ ОСТРОВА ТОРІ»; «У пароплава компанії „Анкор“ пошкоджений ніс, два трюми наповнені водою», — доповнював звістку підзаголовок. У зісканованому числі газети, що зберігалося на жорсткому диску Стентонового комп’ютера, цій новині, властиво, й відвели ту крихітну замітку внизу сторінки. Ніхто там не загинув, ніхто не зазнав жодного ушкодження, море було спокійне, аварія трапилася зовсім неподалік від узбережжя Ірландії, шість британських есмінців, які прибули на місце події, готові були у разі потреби здійснити евакуацію пасажирів та команди без будь-якої загрози для їхнього життя.

Оце й була головна новина у газетах, що вийшли вранці наступного дня після візиту ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараєво. Позаштатна ситуація в морі, яка не забрала жодного життя. У новому двадцятому столітті, появу якого спричинив Стентон, понеділок 29-го червня 1914-го року був напрочуд бідним на новини днем.

Либонь, не надто значна аварія пароплава взагалі потрапила на перші шпальти тільки тому, що ще дуже свіжою була у пам’яті загибель «Титаніка» на два роки раніше. Ця грандіозна морська катастрофа, без сумніву, становила найгучнішу на той час сенсацію століття. Історія «Титаніка» пройшла крізь не одне десятиліття і відлунювала в серцях навіть у Стентонові часи. Навіть тоді, попри безпрецедентну війну і геноцид, пережиті опісля, та давня катастрофа все одно дивно зворушувала людей. Тепер же через Стентона новина про ту крижану ніч та загибель півтори тисячі душ так і залишиться, цілком імовірно, найстрашнішою звісткою всього того століття. Залишиться мірилом драми й трагедії, з яким не зрівняється жодна подія, що трапиться впродовж решти дев’яти десятиліть, до початку століття наступного.

Через нього.

Бо ж саме з його провини журналісти в цілому світі того ранку сиділи і знічев’я барабанили пальцями по столах, замість мало з ніг не збиватися, намагаючись передати весь масштаб убивства, яке скалічить усе століття.

Стентон починав пишатися собою.

Смерть дівчини ще й досі пекла вогнем, але у глибині душі він знав, що не винен. Йшлося про сам факт перебування там, де попереднього разу його не було. Дав би він квіткарці чайові чи не дав, це так чи інак призвело б до якихось наслідків — наслідків, у минулій версії століття відсутніх. Будь-який його порух міг спричинити наслідки, передбачити які наперед не зумів би ніхто.