Знову й знову

— Господи, — аж рота роззявила вона, — таких прекрасних слів я ще в житті ні від кого не чула, а тим більше від чоловіка. Зовіть мене Берні.

25

Зацитувавши Мао Цзедуна, Стентон усвідомлював, що, власне кажучи, фліртує; сідаючи навпроти Берні Бердетт, дивувався сам собі і не знав, що й думати, адже буквально напередодні навіть уявити не міг, що з ним ще коли-небудь відбуватиметься щось подібне.

— Замовимо ще кави? — запитала вона.

— Хіба що ви, — відповів він. — Я вже нею по горло залився.

— Залився… по горло? — дещо спантеличено перепитала дівчина.

— О, та це такий армійський вислів. Означає: напився вдосталь.

— А, зрозуміло. Тоді я теж не буду. Можна випити по коктейлю, як гадаєте? Все одно ж робити тут нічого, тільки сидіти. Коктейлі нині в моді, правда? Вам вони до вподоби?

— Певно. Коктейлі — це круто.

Не встигли ще ці слова злетіти з язика, як Стентон уже відчув, наскільки недоречно прозвучали вони на тлі характерної для цього століття мови, от наче хтось узяв і в сковорідку закалатав у залі філармонії. Залився по горло? Круто? З якої це радості він заговорив раптом, ніби підліток з двадцять першого століття?

— Круто? — знову розгубилася вона.

Розгублений вираз обличчя, правда, робив її ще милішою. Посеред чола, над самим носом, з’являлася ледь помітна зморшка.

— Даруйте, знову казарменний жаргон, — вибачився Стентон. — Звичайно, коктейлі мені до вподоби, особливо сухі.

— А я люблю солодкі, з вишнею чи гранатом або з темним вермутом. Ви чули про «Мангеттен»? Я тільки нещодавно його для себе відкрила.

— Так, чув. Хоча якщо вже змішувати, то я волію мартіні.

— Ну, мушу сказати, так набагато краще.

— Що краще? — не зрозумів Стентон.

— Краще, коли ви посміхаєтеся. Бо перше вигляд у вас був страшенно серйозний.

— Невже?

— Еге ж, коли ви читали ті свої газети. Я помітила. Ну, тоді, знаєте, коли ви на мене не дивилися. Я теж, звісно, на вас не дивилася, але ви весь час супились. Я ще подумала собі, що ви, мабуть, дуже суворий.

— Та ні, яке там, я не суворий. Напевне, просто газети були нудні, от я й…

— А я, виходить, не нудна.

— Ні. Про вас, звісно, такого не скажеш.

Стентон усміхався і відчував це. Відчував, як працюють м’язи на щоках біля кутиків рота; після того, як загинула його сім’я, роботи у них було зовсім мало.

Мені добре, подумав він.

Коли востаннє так було?

Дуже давно. І тут, сидячи у вагоні експреса Сараєво-Загреб — потяга на паровій тязі — навпроти привабливої суфражистки у вузькій фіолетовій спідниці і в солом’яному капелюшку зі стрічкою відповідного кольору, Стентон усвідомив нараз усю романтичність цієї ситуації. Надворі 1914-й, у голові потяга чмихає паровоз, він у товаристві гарненької дівчини їде до Відня. Звучить, наче приємний сон, а проте діється насправді.

Та чи правильно це — тішитися? Може, це зрада?

— Ну от, ви знову супитеся, — мовила Бернадет. — Я вже нудна?

— Ні! — аж дещо заголосно вигукнув він. — Яке там! Тобто, хочу сказати, однозначно — ні.

— Добре.

Що подумала б Кессі?

Але ж нічого вона не подумає; він любив її усім серцем, але то було в іншому всесвіті.

— То що, — сказав Стентон, — почнімо з вас. Викладайте свою історію.

— Викладати свою історію? Який гарний вислів. І навряд чи армійський. Маєте на увазі, від самого початку?

— Ну, так, звісно. Хоч як по правді, я про те, чому ви їдете до Загреба.

— До Відня, — поправила його Бернадет. — Через Загреб до Відня.

— Он як? Я теж їду до Відня.

— Ну, і хіба ж це не удача, що ми розговорились?

На мить їхні погляди зустрілись.

— Я так ніби трохи мандрую, — повела далі вона. — Поїхала торік до Угорщини на сьомий конгрес Міжнародного альянсу за виборче право жінок, його проводили у Будапешті. Можливо, ви про це чули.

— Боюсь, не чув, але звучить крутезно.

— Крутезно?

— Тобто вражаюче, — Стентон нараз гостро усвідомив, що це у нього перша більш-менш тривала розмова відтоді, як місяць тому він викрив зраду МакКласкі. Давалася взнаки відсутність практики, а тут ще й інше століття. — Це мало бути вражаюче.

— Так і було. Надзвичайно. У Будапешті я пробула до минулого Великодня.

— Довгий конгрес. Було про що поговорити, еге ж?

— У мене там був… е-е… друг, — мовила Бернадет, і щоки у неї злегка порожевіли. — Ну, так чи так, минулого місяця я нарешті звідти поїхала, вирішила влаштувати собі невеликі вакації… хотілося втекти і від себе самої, і від усього іншого. То й подалася мандрувати античними місцями. Бачте, я їх вивчала у Трініті-коледжі.

— Трініті? Я вчився у Трініті.

— В Дубліні?

— Ні, в Кембриджі.

— Я так і подумала. Жінок туди, звісно, не приймають. Нехай, тим гірше для них, телепнів. У Дубліні жінки вчаться з 1904-го. Я була однією з перших. Вам же ніколи й на думку не спало б, що Дублін виявиться прогресивнішим за Кембридж, правда? Тепер там шістнадцять відсотків жінок. Непоганий поступ, еге? Залишилося ще якихось тридцять чотири. Тож останні два місяці я їздила собі туди-сюди по Греції та Криті, а тепер повертаюся назад, щоб знову долучитися до боротьби на обидвох фронтах.

— Обидвох?

— Очевидно. Виборче право для жінок і незалежність для Ірландії. За що ж іще у нас боротися?