Знову й знову

— Купи грошей мені не треба. І ніколи не було треба. Вони мали би про це знати. Крім того, навіть якщо тому бовдуру відомо, де я, то якого милого він вам про це розповідає? Мені здавалось, у полку мали б поводитися стриманіше.

— Твій полковник закінчив Трініті-коледж. А це щось та й означає, навіть у наш час.

Г’ю кивнув. Звісно ж, означає. У країні, розпанаханій найрізноманітнішими поділами, що їх тільки може породити суспільство, — сектантськими, релігійними, расовими, статевими, фінансовими, — такі-от прадавні зв’язки і справді мали ще значення. У певні кола люди потрапляли за правом народження, а Стентонова мати працювала водійкою автобуса. З тіньовою діяльністю мережі так званих «старих друзів по університету» він запізнався, коли почав учитися на військовій стипендії у Кембриджі, і вона й досі неабияк іноді його дивувала.

— Гаразд, то що вам від мене треба? — запитав Стентон. — Навіщо ви мене розшукували?

— І до цього дійдемо, Г’ю, не турбуйся, дійдемо, — відповіла МакКласкі, і в її м’якому начебто тоні прозвучали раптом сталеві нотки, що наганяли страху не одному поколінню студентів. — Але я воліла б робити це на свій лад і своїм темпом.

Стентон прикусив губу. Дещо не зміниться ніколи. МакКласкі й далі була професоркою, а він — студентом, і залишити ці ієрархічні стосунки в минулому було годі, хай що відбувалося у житті потім, після університету. Колишні студенти МакКласкі ставали міністрами, послами або, як‑от він, відзначеними не одною нагородою солдатами і знаменитими шукачами пригод. Та варто було їм знов опинитись у цьому-от старовинному, часів королеви Анни кріслі й відчути на собі погляд цих-от несамовитих, налитих кров’ю очей, що свердлили їх з-під густих кущуватих брів, як вони знову перетворювалися на вісімнадцятилітніх першокурсників. Ці брови — прозвані, до речі, «чагарями МакКласкі» — були тепер кумедно підведені вугільно-чорною фарбою. «Якщо вже вона завдає собі клопоту їх фарбувати, то могла б і трохи підрівняти», — подумав Стентон. Він ковтнув чаю. Навіть коньяк не перебивав виразного смаку: то був улюблений ґатунок професорки, «Інґліш брекфест» з ароматом полуниці. Цього чаю йому не доводилося куштувати п’ятнадцять років.

— Я був у Шотландії, в горах, — підтвердив він. — Ген далеко на північному заході. Жив у наметі на схилах біля озера Лох-Марі.

— Холоднувато.

— Трохи.

— Бичування й очищення, так?

— Просто подумав, що, може, якісь серйозні фізичні випробування дозволять трохи відволіктися.

— Але, звісно, не так сталося, як гадалося.

— Не так.

— То була дурнувата ідея.

— Мабуть.

— Якщо вже тобі кортить похандрити, то це можна робити і в теплі.

— Напевне, я трохи розраховував на те, що помру там від голоду чи виснаження.

— Боже милий, та невже? Чого ж тоді просто не застрелитися?

— Я не вірю в самогубство.

— А-а… Ану ж існує все-таки потойбічне життя. Зрозуміло. Тобто ти сподівався, що встрянеш у боротьбу зі стихіями, а далі матінка-природа про все подбає сама і відправить тебе чистенького, без жодної плямки на сумлінні, прямісінько у небуття?

— Еге ж, щось таке я й мав на думці.

— Тільки-от, на лихо, ти — «Граніт» Стентон. Чоловік, якого не так просто вбити. Бо ж на скелях забагато їстівного лишайника. Під кригою плаває кумжа, яку ти навіть кульковою ручкою проткнеш і витягнеш, не те що острогою. Навколо цілком достатньо галузок та вересу, щоб сплести рятівну ширму від крижаного вітру. Г’ю, тут у коледжі всі залюбки дивилися твої відео. Дивилися і страшенно пишалися. Студенти постійно про тебе розпитують. А я їм розповідаю, як ти колись голими руками ловив під час лекцій щурів і їв їх сирими.

— Я зловив одного-єдиного щура, — відповів Стентон, — і, звісно, його не з’їв. Така перекуска, мабуть, мене вже точно вбила б.

— Ну, легенд, якими обростає твоє ім’я, вже не зупинити. «Граніт супроти граніту». Чудове шоу. Я собі всі випуски завантажила. Навіть заплатила. Ну, ті гроші все одно на доброчинність пішли.

Стентон поморщився. «Граніт супроти граніту» — назва справді вийшла непогана. Ніяких тобі нісенітниць типу «Людина супроти дикої природи». Його досвід свідчив, що «людина проти природи» — ідея доволі безглузда, бо ж природі байдужісінько, живий ти чи мертвий. Коли людина випробовує себе супроти дикої природи, то у тім-то, власне, й річ, що випробовує вона себе. Тому Стентон і придумав для тих своїх аматорських відео таку назву. А от скористатися для цього своїм армійським прізвиськом — це вже була повна дурня. Чудово, звісно, коли товариші по службі вважають тебе шаленим, відчайдушним сучим сином і прозивають «Гранітом», але використовувати це прізвисько у серії викладених у мережу відеороликів — показуха, як не крути.

— Я, — вела далі МакКласкі, трохи стишивши свій зазвичай громовий голос, — хочу також сказати, що мені страшенно прикро і все таке… Через той нещасний випадок. Прийми співчуття… хотіла написати ще тоді, коли щойно про це почула. Просто жахіття якесь.

Професорка поклала собі у чай ще одну ложечку цукру і тепер розмішувала його, на позір страшенно збентежена.