Знову й знову

— Г’ю, тут не про тебе особисто мова. Повернутися на ту вулицю в Кемдені й утримати свою дружину і дітей на тротуарі ти не можеш. Я хочу почути відповідь не суб’єктивну, а об’єктивну. З тобою і твоєю особистою трагедією це не пов’язано. Йдеться про нас усіх, про нашу глобальну трагедію. Про людство.

— До дідька людство. Я цій смердючій купці придурків дам іще покоління-друге, більше вона не протягне, та й по заслузі. Всесвіту без нас буде ліпше.

— Невже ми такі невиправні? — запитала МакКласкі.

— А хіба ні?

— Звісно, що ні. Раса, яка породила Шекспіра й Моцарта, невиправною бути не може. Ми просто збилися з дороги, у тім-то й річ. Але уяви, що ти можеш дати нам шанс виправитися. Один-єдиний шанс. Один-єдиний хід у великій грі на шахівниці історії. Що б ти вибрав? Що, на твою думку, стало найбільшою помилкою у світовій історії і, ближче до діла, що саме ти міг би зробити, аби цій помилці запобігти?

— Вся людська історія загалом була повною катастрофою, — не здавався Стентон. — Якщо вам так кортить її виправити, поверніться на кілька сотень тисячоліть назад і пристреліть першу мавпу, яка спробувала випростатися і прогулятися на двох, а не на чотирьох.

— Е ні, не годиться, таку ледачу демагогію та уявні апокаліптичні наслідки залиш собі. Мені потрібна відповідь належна, обґрунтована фактами.

— Сумуєте за своїми студентами, професорко? — поцікавився Стентон. — Без ваших «А що, якби…» вам і свята не милі?

— Якщо тобі так хочеться…

— Та ні, не хочеться. Щось я не в гуморі для таких забав.

— Ти взагалі ні для чого не в гуморі. Сам кажеш, що просто збавляєш час, доки не помреш, отже, кращого заняття все одно не маєш. А тут у нас Різдво і мінус десять за вікном. То чому б не зробити мені приємне? Поснідай. Ковтни ще коньяку і зроби ласку самотній старій карзі, яка так мріяла про бодай якесь товариство і знала, що ти ще самотніший за неї.

Стентон знову глянув у вікно. Насувалася буря, і перспектива застрягнути напередодні Різдва в якомусь дешевому готелику не посміхалася навіть тому, хто не надто переймався життям. А в теплій вітальні у МакКласкі було повно приємних для ока речей із тих часів, коли ні його, ні Кессі, ні їхніх дітей ще й на світі не було. Книжки, картини, різний антикваріат. Він заплющив очі й ковтнув чаю з коньяком, а тоді збагнув, що вже трохи сп’янів. Утім, то був такий м’який, приємний кайф, і йому це подобалося — чи не вперше відтоді, як…

Проганяючи цю думку, Стентон труснув головою і зосередив увагу на співрозмовниці.

— Гаразд, професорко, — мовив він, — якщо вже у нас Різдво…

— Тоді гра розпочинається! — МакКласкі піднесла свої жовті, поплямлені нікотином руки і плеснула в долоні. — Вперед. Добре подумай. Отже, у чому полягала найбільша помилка людства? Що стало для нього найгіршою катастрофою?

Надворі, наче по сигналу, щось зловісно задеренчало, й у шибку, мовби наміряючись висадити скло, вдарив крижаний шквал. Воднораз обернувшись, вони побачили, як від рами відскакують градини з мармурову кульку завбільшки. На щастя, вікна недавно укріпили, бо така-от негода налітала тепер дедалі частіше.

— Ну, ось вам і відповідь, як на мене, — озвався Стентон. — Кліматичні зміни. І то дуже значні, чи не так? Землетруси, цунамі, засухи, повені, торнадо, малі льодовикові періоди, бодай би їм… Гольфстрім змінює напрямок і — бац! — Східний Сассекс перетворюється на Північну Канаду. Ще кілька неврожайних років, і цілий світ майже неминуче опиниться на межі вимирання від голоду.

— Г’ю, кліматичні зміни — це наслідок, — різко заперечила МакКласкі. — Наслідок глобального потепління, яке, зі свого боку, теж наслідок. Наслідок спалювання вуглецю, який, зокрема, урухомлює автомобілі. Ти хотів би відмовитися від такого винаходу як автомобіль?

— От із цим не до мене, професорко. Я — фанат авто, ви ж знаєте. Думаю, ідеально відлагоджений восьмициліндровий двигун парочки айсбергів таки вартує.

— А як тоді бути з центральним опаленням? Із замороженими продуктами? З інкубаторами для недоношених дітей? З ліфтами для тих, кому важко пересуватися? Всі ці речі ми зазвичай катастрофою не вважаємо, правда? Однак усі вони тією чи іншою мірою спричиняють глобальне потепління. То що, нам від усього цього теж відмовитися?

Стентона охопило почуття, що не навідувалося до нього відтоді, як він іще студентом сидів на лекціях у МакКласкі: професорка обвивалася навколо нього, мов удав, і кільця ставали щораз тугішими й тугішими.

— Ну, це ж питання масштабу, чи не так? — сказав він, намагаючись відстояти свою позицію. — Звісно, є й значні переваги, але факт залишається фактом: від часів промислової революції…