Знову й знову

— Нещасний випадок? Я не вважаю це нещасним випадком, — відповів Стентон. — Це було вбивство.

МакКласкі підвела погляд від своєї чашки.

— Вбивство, Г’ю? Ти справді так думаєш?

— А як іще назвати ситуацію, коли маму з двома дітьми збивають на шаленій швидкості просто на пішохідному переході й тікають?

— Ну, якщо подивитися на це так…

— Я вважаю це вбивством. Якби міг, то засудив би кожного з них до смерті і сам виконав би вирок.

— А я б тобі куртку тим часом потримала, — сказала МакКласкі. — Але їх так і не знайшли? Всі четверо зникли й усе тут?

— Еге ж. Вернулися до того наркопритону чи метанолової лабораторії, звідки вилізли.

Стентон простягнув чашку, і МакКласкі хлюпнула туди ще коньяку.

— То ти просто взяв і відрізав своє колишнє життя? — запитала професорка.

— Десь так.

— А як же друзі?

— У мене ніколи не було їх багато. З моєю роботою так простіше.

— Родина?

Стентон зміряв МакКласкі дещо підозріливим поглядом.

— До чого це ви хилите?

— Просто підтримую розмову, Г’ю.

— Навряд. Вам потрібна відповідь.

— У такому разі, — різко відповіла МакКласкі, — ти міг би зробити мені ласку і відповісти.

Дивовижно, як легко, вмить вона перехоплювала ініціативу і змушувала співрозмовника оборонятися. Йому доводилося віч-на-віч стикатися у глушині з ведмедем — і він брав гору, а от упоратися за чашкою чаю з МакКласкі не міг. Звісно, не володіючи мистецтвом провадити бесіду, першою жінкою-деканом кембриджського Трініті-коледжу не станеш.

— Знаю, твоя мати померла, — вела далі професорка. — Цигарки, правда?

— Так, рак легенів.

— У принципі, їй ще пощастило. Якщо вже гинути, то принаймні від того, що тобі до вподоби. І ти, звісно, єдина дитина. Батько ще живий?

— Не знаю. Мені байдуже. Все одно я ніколи його не бачив. Ну, годі вже, професорко, що це за…

— А рідня твоєї дружини? — МакКласкі не дала збити себе з пантелику і гнула своє. — Це ж тепер, фактично, твоя сім’я. Горе мало б вас поєднати… ну, й таке інше.

Розуміючи, що не відкараскається, Стентон знизав плечима.

— Тактовність до ваших сильних сторін ніколи не належала, правда, професорко? Гаразд, якщо вже ви наполягаєте… Ні, з батьками Кессі я майже не спілкуюся. Вони — прихильники нью-ейджу, по суті, справжні гіпі. А тут, уявіть собі, їхня донька виходить заміж за військового, та ще й спецняка — просто терориста у формі, на їхнє переконання. Словом, вони з цим так і не змирилися. А та серія відео у мережі вибісила їх ще більше: вони забрали собі в голову, що я під’юджую різних придурків убивати рідкісних тварин. Я їм ніколи не подобався, смерть Кессі нічого не змінила. Після похорону я з ними не бачився.

— Чудово.

— Чудово? Чому чудово? До чого це все, професорко?

— На все свій час, Г’ю, — відказала МакКласкі. — Погода кепська, і в нас цілий день попереду. А де ж ти взагалі жив? Дома тебе не було, це мені відомо, і на Лох-Марі просидіти три місяці ти не міг. У листопаді там ударили такі морози, що не вижив би навіть ти.

— Та так, то тут, то там, — відповів Стентон. — У готелях, у хостелах усіляких. Часом ночую де попало. У дорозі час якось легше минає.

— Час до чого?

— До смерті, мабуть.

— То ти вирішив просто здатися?

— Що значить — здатися? Світ зійшов на пси, мені до нього байдуже… та й до себе самого байдуже теж.

— А що сказала б на це Кессі?

— Кессі більше нічого ніколи не скаже. Вона померла.

— Ти ж солдат, Г’ю. Навіть якщо тебе витурили. Хороші солдати не здаються.

Стентон усміхнувся. Нині таке не часто почуєш. Навіть в армії до різних старомодних понять на кшталт відваги та честі ставилися з глибокою підозрою. Їм бракувало «інклюзивності».

У двері постукали. Привезли сніданок.

— Вперед, Сал, — кинув один із посильних, доки професорка розписувалася у відомості. — Насолоджуйтесь.

Стентон ще ніколи не чув, щоб до МакКласкі зверталися на ім’я, та ще й отак його скоротивши.

— Еге ж, — сказала та, коли вони знову залишились самі, — тепер я Сал. Ну, гаразд, нехай. Ця новочасна культурна зрівнялівка винятків не знає. Але найсмішніше тут те, що хай скільки усі називають одне одного на ім’я, багаті далі багатшають, бідні — біднішають, і загалом усім на всіх начхати. Ну, хіба життя не прекрасне?

— Слухайте, професорко, — озвався Стентон, беручи тарілку зі смажениною, — ви збираєтеся мені сказати, навіщо ви мене сюди покликали, чи ні?

— Я спробую, але коли ти мене вислухаєш, то й сам, думаю, побачиш, що пояснити це не так просто.

— То спробуйте.

МакКласкі приклалася до яєчні з беконом, яку — Стентона мало не пересмикнуло від огиди — полила медом.

— Пояснити, що тут до чого, направду складно, я це знала, — з напханим ротом сказала вона. — Почнімо, мабуть, так… Якби ти міг змінити щось одне в історії, якби мав можливість повернутися в минуле і там, у певному місці і в певний час, щось змінити, то куди б ти вирушив? Що б зробив?

— Професорко, ви ж чудово знаєте, що…