Читаем Знову й знову полностью

Знову й знову

Зрештою, ситуація справді була доволі делікатна. Стентон знав про ті часи цілком достатньо, аби розуміти, що в жодному респектабельному готелі неодружену пару в одному номері не поселять, а від іноземних гостей, найімовірніше, вимагатимуть при поселенні офіційних документів, які підтверджували б їхній статус. З іншого боку, у гречку люди стрибали в усі часи і завжди якось давали собі раду.

— Добрий вечір, — голосно привітався Стентон. — Ви говорите англійською? Якщо ні, то, може, будете такі ласкаві знайти когось, хто говорить.

Свою обізнаність з німецькою він вирішив не афішувати. Якщо їм закортить з ним посперечатися, то треба зробити так, щоб це було для них якомога складніше.

— Звісно, сер, я говорю англійською, — відповів дядько Сем. — Вам потрібен номер?

— Так, ми з дружиною щойно з загребського потяга. Я б забронював попередньо, але на телеграфі в Загребі на вокзалі ніхто не говорив англійською — хочете вірте, хочете ні. Ми візьмемо найкращий номер. Пришлете нам пляшку рейнвейну, але хорошого, прошу за цим простежити, й добре охолодженого. І щось перекусити. Сиру і холодних закусок цілком вистачить.

— Звісно, сер. Дозвольте лише глянути на ваші документи…

— Ось мої, а дружинині десь у неї в сумці, на самому дні. Моїх буде достатньо, я певен… — Стентон поклав на стійку свій лист від міністерства закордонних справ так, щоб гербова печатка з літерами «GR», левом та єдинорогом опинилася з самого верху, а на додачу засунув під спід десятикронову банкноту. — Гляньте, тут якісь гроші. Візьміть, навряд чи хтось по них повернеться.

Адміністратор отримав банкноту, а Стентон — ключ від номера.

Коли коридорний уже вів їх із Бернадет до ліфта, вона шепнула:

— Я почуваюся так, ніби мені сімнадцять.

— Щойно те саме й мені спало на думку, — відповів він.

— Ви що, справді дали йому хабаря?

— Так. Якби це не спрацювало, довелося б його пристрелити.

Доки носій заносив у номер їхній багаж, Стентон із Бернадет вийшли на балкон, з якого відкривався вид на місто — точнісінько як у Стамбулі. Тільки цього разу він уже був не сам. У небі сяяв майже повний місяць, і поважне давнє місто мовби купалося у сріблястому світлі.

Бернадет сперлася об нього плечем.

— Це ви вперше наодинці з жінкою? — спитала вона. — Маю на увазі, після того, як… — і не докінчила речення.

— По суті, так і є, — зізнався Стентон. — Якщо ви про саме те «наодинці»… Цього року я, правда, довго гостював у своєї колишньої професорки в Кембриджі, але вона страшенно товста і стара, говорили ми тільки про історію…

— У вас була жінка-професорка? У Кембриджі? Як вам це вдалося?

— Е-е… тобто у його дружини. У дружини мого колишнього професора. Вона пожаліла мене, бо… ну, бо я був зовсім сам-один.

Бернадет підсунулася ще ближче.

— Це дуже добре. Для мене, себто… навіть трохи тішить. Певним чином. Чи, може, так казати не варто?

— Та ні, все гаразд.

У двері постукали: прибула вечеря.

Офіціант явно намірявся ще пометушитися, застелити стіл свіжою хрусткою скатертиною та розкласти срібні прибори, але Стентон тицьнув йому в руку чайові й випровадив за поріг.

— Повечеряємо на балконі? — запитав він, піднімаючи тацю. — Ніч сьогодні дуже тепла.

Вони повсідалися у крісла, і Бернадет запалила сигару.

— Я почала курити, бо батько казав, що жінок із цигарками просто бачити не може, а потім звикла. Хочете?

— Ні, я кинув.

— Милий Боже, але чому? Я страх як люблю подиміти!

— Вам теж варто було б, — порадив він. — В тютюні багато канцерогенів.

— Чого багато?

— Куріння може призвести до раку легень.

— Ой, та це все пусте. Мій лікар каже, що насправді куріння деякі інфекції відлякує. Як і склянка доброго вина, до речі.

Стентон нараз збагнув, що вина так і не налив, а заодно й з’ясував, що, кваплячись відкараскатися від офіціанта, навіть не дав тому відкоркувати пляшку.

— Мій девіз — «будь готовий», — мовив він, видобуваючи з торби складаного ножа з усіляким додатковим знаряддям. — Бойскаут — це назавжди, еге ж?

— Що? Бойскаут? І коли ж ви вступили у бойскаути — у тридцять? Їх же заснували якихось шість-сім років тому, мій наймолодший брат був одним із перших.

— Та я тільки… сам не знаю, про що я.

— Корисний інструмент, — зауважила Бернадет, очей не зводячи з ножа.

— Так… австралійський. Будьмо!

Він подав їй склянку, і якусь хвилю вони просто сиділи й мовчки смакували вино.

— Хороший рейнвейн, — озвався врешті Стентон.

— Авжеж. Люблю німецькі вина, вони завжди солодші за французькі.

Стентон вдихнув дим, що в’юнився з її сигари. Пахло чудово.

— А ви? — запитав він. — Мали якісь пригоди після Будапешта? Бо у мене склалося враження, що в Будапешті у вас точно… щось було.

— Так, було. Щось… І ні, після цього не було нічого. Зрештою, минуло тільки три місяці.

— Він розбив вам серце?

Вона на мить замислилася.

— Ну, скажімо, серце мені справді розбили…