Знову й знову

На хвилю виголоднілий Стентон геть стратив голову і накинувся на Бернадет з такими палкими поцілунками й обіймами, ссав і лапав її так пристрасно, що вона аж звивалася всім тілом у нього в руках. Відколи він востаннє був у ліжку з жінкою, минув уже понад рік, і таке-от несподіване завершення цієї посухи привело все його єство до останнього нерва у стан шаленого збудження. Бернадет теж не опиралася первинному інстинкту і знай викручувалася та вигиналася в обіймах Стентона, а тоді сягнула рукою вниз, ухопилася за нього там і аж застогнала:

— Боже, оцього мені таки бракувало!

Вона дуже відрізнялася від Кессі: та поводилася пасивніше і з радістю просто пливла за течією. Як і будь-яка вірна в коханні пара, вони поступово перейняли звички одне одного. Тоді то було справжнє щастя, проте так чи інак незвідане жіноче тіло і його буйне шаленство видавалися Стентонові тієї ночі несамовито еротичними і страшенно збуджували.

І це мало не призвело до повної руїни.

Думка про Кессі.

Спроба порівняти Бернадет із нею.

З його дружиною. З беззаперечною любов’ю його життя і матір’ю його дітей. Нараз на Стентона бурхливою хвилею накотила провина. От наче Кессі раптом увійшла до кімнати й упіймала їх на гарячому.

Він відчував, як слабне, відлітає жага, хоч Бернадет саме спрагло вп’ялася йому в губи вустами. Непрохана думка відволікала. Жінкам легше, вони можуть удавати пристрасть, доки такі-от думки врешті не заберуться геть, чоловіки ж на таке не спроможні, адже по доказ далеко ходити не треба, онде він.

У руці в Бернадет.

— Ой, — збентежилася вона, — я щось зробила не так?

Безглуздя, повне безглуздя. Він же цього хотів. І потребував. І мав на це повне право. І, сміх та й годі, знав, знав напевне, що Кессі нічого проти не мала б. Звісно, не мала б.

Кессі. Ох, Кессі. Як же зробити так, щоб вона пішла. Зазирнула в сусідній номер. Вийшла на балкон.

Він приплющив очі — і побачив оголену Бернадет. Ось вона стягує з себе ту довгу сорочку — і перед ним постає її доладне тіло. Гарні, обтягнуті білим шовком стрункі ноги. Волосся на лобку. Густе й жіночне. Світло-каштанове. Чудове і напрочуд доречне.

Стентон провів рукою вниз по її тілу і сягнув туди. Відчуття було дуже дивне. Він звик, що там у жінок або гладенько, або трохи шорстко — залежно, як вони за собою доглядають. Цього разу, одначе, там було м’яко. Тепло й податливо. Розкішно. Захопливо. І його враз пройняло бажання всім своїм єством пірнути туди всередину, якомога глибше, глибше, глибше…

— Це вже краще, — пристрасно видихнула Бернадет. — Ось тепер пішло, таки пішло!

Потім вони лежали разом у ліжку. Допили вино, а тоді Бернадет закурила і згорнулася клубочком у його обіймах.

— Дуже добре було, — сказала вона, закидаючи на нього ногу.

— Так, було чудово, — погодився Стентон.

— Ти ж не залишив у мені… е-е… сімені, правда? — спитала Бернадет. — Трохи запізно вже питати, але…

— Навряд. Я намагався бути обережним, — відповів він. — Думаю, воно все в тебе на животику і на простирадлах.

— Добре… як то кажуть, краще сюди, ніж туди.

Стентон замислився: надто вже химерною видавалася ідея про те, що в цій новій версії століття якась дівчина могла б від нього завагітніти. Діти у двох різних вимірах часопростору: еге ж, від думки про це таки й справді могла піти обертом голова. Ця думка нагадала йому про Тессу та Білла — його дітей, дітей, навколо яких оберталося все його життя. Зрештою, обертається й далі.

От тільки їх більше немає. А він у ліжку з жінкою, яка померла за десятки років до їхнього народження.

Бернадет, либонь, відчула, про що він думає, бо спитала:

— Ти ж не почуваєшся винним, правда? Через твою дружину, себто… Я певна, вона зрозуміла б. Чи це надто вже самовпевнено з мого боку? Звісно, я не можу знати, що вона подумала б. Але ж таки зрозуміла б, ні? Навряд чи їй хотілося б, щоб ти завжди, весь час був сам.

— Так, думаю, вона зрозуміла б, — відповів Стентон. — І ні, винним я не почуваюся.

Бернадет поклала голову йому на плече і поцілувала в шию. Він обняв її, і так, притулившись одне до одного, вони якийсь час і лежали. Трохи піднявши голову і скосивши очі, Стентон бачив її обличчя. Таке миле, миле обличчя.

Раптом гарненький кирпатий носик ледь помітно поморщився. Бернадет явно збентежилася.

— Що таке? — запитав він.

— Я думала, твій годинник зупинився, — сказала вона, повернувши голову так, щоб глянути йому на зап’ястя, — але ні, йде, бачиш, секундна стрілка рухається. І світиться.

— То й що?

— Ну, він не цокає. Твій годинник не цокає, — мовила вона. — Дивина.

— Та цокає, тільки дуже тихенько, — запевнив її Стентон.

— Ні, не цокає, — стояла на своєму Бернадет. — Він лежав у мене під вухом, а на слух я ніколи не скаржилася. Він не цокає.

— Це особлива розробка. Дуже новітній механізм. Швейцарський.

— Гм… «Сейко». Звучить якось не дуже по-швейцарськи.

— Це така малесенька фірма, зате дуже просунута. На роки випередила свій час. У мене тонка робота, тому спорядження мені потрібне найновіше.