Знову й знову

— Звісно, я про неї чув. Економістка марксистського штибу, яка страшенно дратує німецькі правлячі кола, — відповів Стентон і мало не додав: «Зрештою вона таки влаштувала в Німеччині революцію, але закінчила сумно, коли її до смерті побили на вулиці бойовики з якогось воєнізованого загону», — проте вчасно прикусив язика, бо згадав, що до цих подій насправді ще кілька років. А тепер є всі підстави сподіватися, що нічого такого не трапиться взагалі.

— Ти мене вражаєш, — захоплено сказала Бернадет. — У це годі повірити. Скільки британських військових чули про Розу Люксембург? Один-єдиний у цілому світі, закладаюся, і я щойно з ним кохалася!

І вона міцно й пристрасно його поцілувала.

Стентон усміхнувся сам до себе. Він завжди знав, що диплом випускника історичного факультету колись таки стане йому у пригоді.

— Знаєш, це чудова жінка, — задумливо вела далі Бернадет. — Навіть не уявляю, хто б іще міг викликати в мене такий захват, як вона. Дуже розумна, дуже пристрасна, дуже відважна і роль відіграє дуже вагому.

Невдовзі потому Стентон заснув.

Вперше за дуже довгий час він засинав, відчуваючи, як поруч б’ється жіноче серце, а коли вже відпливав у сон, то раптом вражено збагнув, що щасливий. Щасливий тієї миті. Щасливий лежати голим у ліжку з Бернадет Бердетт.

27

Коли за якусь годину він прокинувся, Бернадет у ліжку вже не було.

Вона знов одягнула свою довгу сорочку і сиділа за столом у тій частині кімнати, що мала правити за вітальню.

Там, де носій залишив Стентонів багаж.

На якусь мить, ще не зовсім прийшовши до пам’яті, Стентон подумав, що то Кессі. Коли дружина мала якусь термінову роботу, то часто серед ночі вилазила тихенько з ліжка і, не вмикаючи світла, сідала в нічній сорочці за стіл в іншому кінці кімнати.

Він усе одно прокидався і бачив її там, бачив підсвічене рівним сірувато-сріблястим світлом обличчя, що схилилося над комп’ютером.

Тільки-от цього разу за столом сиділа не Кессі.

Там сиділа Бернадет, і то її обличчя було підсвічене сірувато-сріблястим світлом.

Світлом з комп’ютера.

Стентон притьмом вискочив з ліжка, проте вона теж ґав не ловила, і наступної миті він усвідомив, що дивиться прямо в дуло свого ж власного напівавтоматичного «ґлока».

Пістолет був у ранці. Як і комп’ютер, замаскований під книгу. У тому самому ранці, з якого Стентон витягнув складаного ножа з коркотягом, щоб відкоркувати ту пляшку рейнвейну.

— Ради Бога, що ти робиш?! — скрикнув він.

— Прошу? — перепитала вона так, наче була щиро вражена не надто ввічливим тоном цих слів.

— Що ти робиш, питаю? Опусти його! Чому ти полізла в мої речі? Боже мій, Берні, опусти пістолет!

Та Бернадет далі стояла й цілилася йому в голову, рука у неї не здригнулася.

— Я прокинулася серед ночі, — заговорила вона, — і схотіла щось почитати. Твоя торба була відкрита, і я побачила там книжку. Мені стало цікаво, що може читати для розваги такий дивний чоловік, як ти. Знаю, порпатися в чужих речах негарно, але я лише дівчина, тому не встояла. А коли розгорнула ту книжку, то побачила щось іще дивніше.

Він не закрив свій ранець. Вино і місячне світло таки задурманили йому голову. Пам’ятав, що треба закрити, та потім Бернадет почала роздягатися і… і от тепер в руках у жінки, яка народилася у 1880-х, опинився комп’ютер, останнє слово техніки двадцять першого століття, який навіть у 1980-х сприймали б за щось із розряду наукової фантастики.

— Послухай, Берні, — почав Стентон, — це… це така світлова коробка… вона пов’язана з фотографуванням… така собі переносна фотолабораторія… секретний винахід… але направду нічого аж такого таємничого, просто маленька і компактна, та й усе…

Він ступив крок до неї.

— Не ворушися, Г’ю! — гаркнула вона, піднімаючи пістолет і цілячись йому прямо межи очі.

— Але ж у чому річ, Берні? Ти ж наче вже здогадалася, що я шпигун. Маєш рацію, так і є. Я, у певному розумінні, — таємний агент. У мене є спорядження. Секретне спорядження…

— Я до тієї «світлової коробки для фотографування» лише торкнулася, — перебила вона його, — і нічого там не розумію… все це дуже дивно і, чесно, досить страшно, але картинка, яка там з’явилася, набагато, набагато страшніша.

Стентон похолов, бо одразу згадав, що саме було на екрані комп’ютера, коли він користувався ним востаннє — напередодні зранку, в Сараєві. Ще один ідіотський промах. Чому він не вийшов з програми? Чому не вимкнув апарат?

— Слухай, Берні… — знову почав він.

— То була мапа, Г’ю. Мапа Сараєва. Територія навколо Латинського мосту, на північному березі Міляцки. І на ній був позначений маршрут кортежу ерцгерцога…

— Берні…

— …і розташування тих, хто збирався його вбити. І місця двох замахів на вбивство.

— Я знаю, але…