Знову й знову

— З якої рації? — здивуванню Бернадет не було меж. — Таж це, мушу сказати, завжди всіх страшенно вражає і викликає страшну огиду.

— То ви що, хочете, щоб і мене це вразило та сповнило огидою?

— Ні, звісно, що ні.

— Що ж, добре. Бо мене це не вражає, і огиди я не відчуваю.

— Справді?

Стентон роздумував, з чого почати.

— Послухайте, я розумію, що в суспільстві сьогодні багато упереджень стосовно таких-от рожевих стосунків, але…

— Рожевих? Насправді все було не зовсім рожево… а точніше, зовсім не рожево, якщо вже на те пішло. Відчайдушно, дивно, шалено — так, але аж ніяк не рожево. І закінчилося геть кепсько, але це й зрозуміло, бо чого ще чекати, коли ні сіло ні впало спалахуєш пристрастю до надзвичайно серйозної угорської феміністки.

— Перепрошую, я не те мав на думці… неправильно підібрав слово, навіть не знаю, чому я це сказав. Насправді я ось що хотів сказати: я розумію, що на одностатеву любов нині дивляться криво…

— Нині! Криво!

— Ну, річ у тім, що… ставлення зміниться, я певний.

— Невже? Від вашого оптимізму я, звісно, у захваті, але жодних підстав для нього не бачу, хоч убийте. Власне, для мене це була радше тільки розвага, щось геть несподіване, ніби курортний роман. Але я знаю немало людей, які обрали собі таке життя надовго, і, запевняю вас, суспільство із сил вибивається, щоб зробити це життя для них якомога нестерпнішим.

— Не сумніваюся, — кивнув Стентон. — Але особисто я вважаю, що сексуальні уподобання взагалі не можна обирати з власної волі. Для мене очевидно, само собою зрозуміло, що людина з ними народжується — от і все. Словом, я абсолютно переконаний: за сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна.

Бернадет перехилилася через стіл і взяла його за руку.

— Г’ю… Те, що ви оце сказали, — чудово. Дивовижно. Де ви знаходите такі слова? «За сексуальну орієнтацію нікого дискримінувати не можна». Заждіть хвильку, я собі запишу.

І вона пішла в кімнату.

Записувала те речення якось надто довго, а повернулася в самій лише білизні.

— Я поводжуся жахливо, правда? — спитала у Стентона. — Просто, бачите, з вами так цікаво, що я подумала: ми ж, дай нам волю, просидимо тут на балконі до самого ранку й так і не… не підемо звідси до кімнати.

Навіть у світлі місяця видно було, що вона знову вся зашарілася, хоча Стентону відразу впало у вічі, що довга біла сорочка, злегка зібрана на талії і звужена донизу, насправді прикривала її не менше за той одяг, у якому він уперше накинув на неї оком, за винятком хіба що трішки глибшого вирізу та голих рук. Втім, попри всю свою позірну скромність, ця одежа видалася йому неймовірно еротичною. Можливо, таке враження виникло через місячне світло, що падало на оголені білі руки. Іноді неприкритий краєчок плоті діє на чуття й уяву значно потужніше, ніж цілковита голизна. За його часів дизайнери жіночої білизни давно про це забули.

Стентон підвівся, взяв її за руку, і вони повернулися до кімнати, а там вимкнули лампи. Зосталося лише те ж таки місячне світло, що лилося знадвору через відчинені балконні двері. Він підійшов до Бернадет і зняв з неї сорочку. Мить була достоту приголомшлива. Мало того, що вперше за десять років він торкався не Кессі, а іншої жінки, та інша жінка була ще й з іншого часу.

1914-й. У Відні. Під місяцем.

Розстібаючи запонку на накрохмаленому комірі своєї сорочки, Стентон відступив на крок назад.

Тепер Бернадет стояла перед ним зовсім оголена, на ній залишилися лише шовкові панчохи, перехоплені вище коліна підв’язками.

Втім, увагу його привернули не панчохи. І не чудові груди, неочікувано великі, але тугі. І не вигин стегон. І не ледь випнутий живіт. Хоча й це все безмірно хвилювало.

Та Стентон не міг відвести очей від волосся на лобку. Просто його виявилося там значно більше, ніж він сподівався. Світло-каштанове, густе і кучеряве, воно подекуди виходило навіть поза межі того, що буде колись відоме як «зона бікіні». Взагалі це не мало б захопити Стентона зненацька. Про те, що у жінок на лобку росте волосся, він, певна річ, знав, але у природному стані його ніколи не бачив. Кессі робила епіляцію. Всі дівчата, з якими йому траплялося опинитися в ліжку, так само обирали або епіляцію, або бритву, не обов’язково геть уже на бразильський манір, але все одно залишали зовсім трішки, таку собі акуратну стрижечку. Стентон пригадав знамениту історійку про поета Раскіна: той, мовляв, жоднісінького разу не виконав свого подружнього обов’язку, такий шок і огиду викликало в нього волосся на лобку у дружини.

Стентона воно не шокувало; було незвично — та й усе.

Насправді, подумав він, дуже навіть гарно.

— Ну, скинете ви ту сорочку чи ні? — поквапила його Бернадет. — А то я вже почуваю себе якось по-дурному.

— Перепрошую… вже йду, — сказав він, похапцем роздягаючись.

Вони впали в обійми одне одному, потім — на ліжко і почали кохатися.