Зоряна електричка

Неголосно клацнуло, і сітка зупинилася. Флоквел почув сильний сплеск води і зойк Мозі: «А хай тобі грець!» — знову сплеск, а потім тоненький мінливий свист — і нарешті сітка ослабла. Флоквел насилу виплутався з тонких ниток і звівся на ноги. Він не впізнав Мозю, а це був саме він, тут жодних сумнівів не було, просто той набув подоби тубільця. Видовжений тулуб, гостра голова, невеличкі, але жилаві руки, а найголовніше — замість ніг у нього був широкий хвіст. Мозя скривив грізну мармизу та щось свистів тубільцю. Той відповідав йому таким самим свистом. А коли обидва насвисталися досхочу, Мозя повернувся до Флоквела.

— Їхня планета зветься Сцо. Це — мисливець Тссст. Він ловить сухоперів.

— Кого? — не зрозумів Флоквел.

— Сухоперів, тих, хто живе на суходолі. А потім продає на базарі, бо має годувати родину.

— Нічого собі!

— Він каже, що вперше бачить таких сухоперів, які можуть перетворюватися на нормальних водоживів. Тобто Манями він не бачив.

— Це особисто він не бачив. Запитай його, чи багато водоживів займається ловлею сухоперів?

Мозя знову засвистів. Тубілець замахав короткими руками, закліпав очима й плутано засвистав у відповідь.

— Багато, — переклав його відповідь Мозя, — тому сухоперів залишилося зовсім мало. Великоглави… — Мозя свиснув кілька разів, вислухав пояснення тубільця і продовжив: — Так ось… Великоглави — це представники їхньої влади. Великоглави заборонили ловити сухоперів, аби ті розмножувалися, але родину годувати потрібно, тому на заборону не зважають. А великоглави ловлять таких мисливців і карають. Ось і доводиться на полювання плавати до віддалених островів, де немає великоглавів. Їм добре, вони мають багато всілякої їжі, а ось іншим сутужно. Ось так, Флоквеле, нас ледь не обробили та не продали на місцевому базарчику. Щоб прогодувати родину Тссста.

— Запитай його…

— Та ти сам запитай. У тебе такий самий комунікатор, як і в мене.

Флоквел витяг прилад, сунув у вухо маленький навушник і скривився від тонкого свисту. Однак незабаром вухо звикло. За цей час водожив, віддихуючись, кілька разів з головою занурювався у воду, а Мозя, побоюючись позбутися такого цінного джерела інформації, увесь час міцно тримав його за руку.

— Любий Тссст, — нарешті зміг більш-менш пристойно просвистіти Флоквел, — чи не бачив ти на цьому острові схожого на мене сухопера, тільки трохи меншого?

— До сьогодні я тут ловив тільки один раз і дуже давно. Зловив кілька шестиногів, ось і все. Але це було дуже, дуже давно. Більш я тут не бував і нікого не бачив.

— Ну що ж, — просвистів Флоквел, — тоді ми попливемо разом з тобою на базар. Не бійся, ми не зробимо тобі нічого поганого, ми просто шукаємо дитинча. У тебе є діти?

— Діти? Ах, діти… Авжеж! Я ж казав, що мені потрібно годувати родину. Маю три дружини та вісім маленьких водоживчиків. Якщо я не буду годувати їх кожного дня, вони мені плавці відгризуть! Ой!!!

На очах переляканого Тссста, Флоквел перетворився на водожива.

— Ну що, попливли? — і вони зникли у глибинах океану.

Пошуки Манями Корпурами тривали.

Розділ 7. Хто такий Мадингма?

Блостер Корпурама вчинив дуже просто: він змішався з натовпом і заходився уважно слухати розмови. Розпитувати про таємничого Мадингму він не наважився. А й справді: почни щось розпитувати про те, що всі знають! Це виглядатиме щонайменше дивно, а може, й узагалі підозріло. Хто їх знає, цих умовно-розумних! Вскочиш у халепу та тільки час згаєш на пояснення, а часу саме і не було! Збираючи докупи уривки розмов, Блостер з’ясував таке. На планеті Масябося всю енергію отримували від драконів, в усякому разі, саме так переклав комунікатор це масябосянське слово. На всю планету їх було загалом кілька сотень. Один із них, на ім’я Мадингма, й давав енергію місту Ась, куди потрапив Блостер, вилетівши з підпростору. Зазвичай дракони спали, а прокидалися лише від голоду. Уві сні дракони дихали полум’ям дуже високої температури, бо були вогнедишними. Із цього полум’я й отримували енергію для освітлення, роботи обладнання та для інших потреб. Аби чудовисько не прокинулося, його годували парингеєю. Що таке парингея, Блостер так і не зрозумів. Єдине, що вдалося з’ясувати, — це те, що парингея коштувала дуже дорого, і її завжди не вистачало. Якщо парингеї бракувало, то зменшувалося виробництво енергії, і взагалі дракон міг прокинутися від голоду. Дракон, що прокинувся, — величезне лихо. За весь час таке відбувалося тричі, і щоразу наслідки були жахливі. Дракони виривалися на волю голодні та злі, жерли все, що траплялося: дерева, тварин, масябосян… Що не з’їдали, те згорало у страшному полум’ї — дракони ж вогнедишні… Дихнув раз — і половини міста немає. Згоріло. Дихнув два — й усе місто разом із передмістям обернулося на попіл.