Зоряна електричка

— Правильно речеш, воєводо. А паки[25] про допомогу треба дбати. Вирішив я, воєводо, їхати до короля угрів, до Бели. За Льва доньку його сватати. Коли вдасться — то буде у нас у борні супроти татарви добрий седетель.[26] Тебе на граді полишаю.

— Княже… Як же так? — розгубився Дмитро. — Проти татар уходиш? Люди скажуть — перепав[27] князь. Утік!

— Правильно, скажуть. Ти паки не все відаєш. Я і дружину з собою заберу.

— Як?! — ахнув воєвода. — А з ким же я град боронити буду?

— У Києві мужиків багато, вони до січі звичні. З Божою поміччю, захиститеся. А можливо, я до тієї години страшної із Белою породичаюся… Тоді повернуся з дружиною втричі чи вчетверо більшою.

— Сам відаєш, княже, що цього бути не може. Аще прийдуть татари град імати, то к першій кризі. Не встигнути тобі, княже, за такий час до угрів сходити та возвернутися. Як же так, княже? Нащо кидаєш мене на поталу бесерменам?

— Багато став розмовляти, воєводо! — насупив брови Данило, встав з лавки і пройшовся по горниці. М’які чоботи з червоного сап’яну нечутно ступали по підлозі. Князь, заклавши руки за спину, пройшовся з кута в кут, дорогою зиркнувши на воєводу, хмикнув та продовжив:

— Київ… Київ… Що мені Київ, аже[28] княгиня моя та діти у Холмі? Тут люду доста, буде кому борню тримати, а у Холмі люду зовсім мало. Не для того я Холм будував, щоб бесерменам на поталу віддати. Це ти розумієш? Важко мені, воєводо, ох, як важко… Але іншого виходу не бачу. Відчуваю серцем… Відчуваю… Прийде татарва по першому льоду, це ти правду кажеш. Вони підуть так, щоб траву для коней у степу мати. Рать велика, коней багато, їм кормихатися[29] потрібно. Залишитися мені тут — впасти від стріли татарської, а Галич та Холм без володаря залишаться, та й без дружини. Тоді і Київ, і Холм, і Галич — усе згине під татарським копитом. А якщо ви їх тут, біля мурів, доста покладете, а я паки для Лева королівну від Бели візьму, то, може, і вбояться бесермени на Холм та Галич нападати? А там і силу зібрати можна… Як розумієш, Дмитре?

— Страшний вибір ти мені залишив, княже. Залишитися — смерть, і піти не вмочно.

— Так, воєводо. Правильно кажеш. Тільки мій вибір паки страшніший, адже скажуть потім: перепав князь, накивав п'ятами із дружиною. Але вибору немає, і бисть по тому, — закінчив князь, наче поставив велику жирну крапку, і несподівано запитав:

— А чи добрі були лови?[30]

— Лови? — не одразу второпав воєвода. — Ах, лови… Отрока імали. Чудний такий отрок! Рече, що з напівнічних країн.

— З яких? — посміхнувся князь.

— Мабуть, сам не відає. Мабуть, з вечірніх. Розмовляє чудно, а паче — одяг на ньому чудний також, із тканини небаченої. Там він, за дверима. Його Ратибор охороняє.

— Ну, поклич. Побачимо, що за отрок такий.

Воєвода неспішно пройшов до дверей:

— Агов, Ратиборе! Давай сюди малого! Князь розмовляти з ним бажає…

* * *

Вісімсот двадцятий буй зустрів Флоквела Обламо та Мозю Тcе тишею та водою. Буй було встановлено на маленькому острівці, з усіх боків оточеному безмежним океаном.

— Ото вскочили! — похитав головою Мозя, коли вони за півгодини обійшли увесь острів. — Тут навіть сховатися нема де. Якби Маняма був тут, ми б його вже знайшли.

— Не квапся, — зауважив Флоквел, поліз у кишеню за комунікатором і почав уважно читати текст, що повільно повз екраном.

— Ось так… Цивілізація є, до того ж водяна, зрозумів? Маловивчена, потайна, мову вивчено погано… Зовнішній вигляд… Нічого собі! Дивися, наче русалки! Отже, маємо лізти у воду! А вода, до речі, не дуже тепла.

— М-да… Не пощастило! І де ж тут його шукати? Слухай-но, Флоквеле, адже слідів на піску немає! Ти бачиш? Немає, га?

— А що?

— А те! — загорівся ідеєю Мозя. — Коли б Маняма з буя вийшов, він залишив би по собі сліди! Дивись, он, як ми! — він показав на сліди, залишені спецами на піску. Два ланцюжки слідів чітко видніли вздовж усього берега, по якому вони щойно обійшли острів.

— Ну… Не кажи, не кажи… Тут можуть бути і припливи, і відпливи, дощі, сліди міг занести піском навіть вітер…

— Ти сам віриш у те, що кажеш? Припливи… Дощі… Немає слідів! І шукати тут немає чого!

— Ні, Мозю. Шукати ми будемо. Я розумію, що тобі не надто кортить лізти у холодну воду, але ми рятувальники, і це наш обов’язок. Ми маємо шукати і знайти хлопчика, який потрапив у біду з вини кількох нехлюїв. Так що не забивай мені баки!

Ззаду щось свиснуло. Не встигли рятувальники озирнутися, як на них упала тоненька сітка. За мить вони так щільно в ній заплуталися, що не могли поворухнути ані ногами, ані, і це було найгіршим, руками. Хтось повільно потяг їх до води.

— Мозю, до гравастволу можеш дотягнутися?

— Ні…

— Зараз потонемо… Хто ж це?

— Комунікатор дістав!