Зоряна електричка

Поїхали містом. Петько жадібно вдивлявсь у вулиці стародавнього Києва і зовсім не впізнавав їх. Біля кам’яних воріт, якими вони в’їхали до міста, розстилався невеличкий майдан, від якого віялом розходилися вулиці. Копита коней глухо затупотіли по пересохлій натоптаній землі. З обох боків тягнулися невисокі паркани з тонкого колоддя. Де-не-де замість парканів росли кущі та дерева. Хати були з обтесаних колод, з маленькими віконцями, у яких замість прозорого скла, до якого звик Петько, мутніла якась плівка чи дивно виблискував на сонці незнайомий матеріал.[15] По вулицях, тиснучися до парканів та пропускаючи загін воєводи, ходили люди. Вбрані вони були на один штиб. Довгі сорочки, підперезані поясами, хто у личаках, хто у шкіряних постолах. Жінки у довгих вишитих сукнях, хто з фартухами, хто без, але в усіх голови вкриті хустками чи складнішими головними уборами, яких Петько й у житті не бачив. Побачивши воєводу, чоловіки знімали шапки та кланялися, а жінки теж кланялися, але головних уборів не знімали. Зрідка траплялися вершники. Вони теж відступали та знімали шапки, вклоняючися просто у сідлі. Петько крутив головою, поки не заболіла шия. Він намагався все роздивитися та запам’ятати. Коли ще буде нагода побачити стародавній Київ?

Нарешті під’їхали до великої церкви. Петько вглядівся та ахнув: це був Софіївський собор! Той самий, що стоїть зараз поряд із пам’ятником Богданові Хмельницькому. Від подиву Петько знову ледь не гепнувся з коня. Він міцно схопився за Ратибора, а той із подивом обернувся: що це з отроком діється? Побачивши, що той витріщив очі на храм, перехрестився і запитав:

— Ти сироядець?[16] Чи бесермен?[17] Пошто лоба на церков не хрестиш?

Переляканий Петько невміло перехрестився.

— Ото ж бо й воно… А то яко нехристь який…

І тут же, неподалік од Святої Софії, Петько побачив ще одну церкву. За мить до нього дійшло: він бачить те, що мріяв побачити кожен історик.

— Пане… товаришу… сер… — розгублено пробурмотів Петько, смикаючи Ратибора за плече.

— Чого тобі?

— А що то за церква?

— Це храм Богородиці.

— Як Богородиці? — розчаровано сказав Петько, впевнений, що він бачить зовсім не те. — А де ж Десятинна церква?

— А це вона і є. Князь Володимир храму десятину своїх прибутків пожертвував, тому її Десятинною і прозвали.

Петько широко розплющеними очима дивився на високу та широку будівлю з безліччю великих і малих бань. Сніжно-біла, вона, здавалася, висіла над землею, вражаючи стрункістю та витонченістю форм.

— Яка… — зачаровано пробурмотів Петько.

— Лєпота[18]… — погодився Ратибор.

Петько потай навів на церков мобілу та зробив кілька знімків. «Супер! — подумав він, — усі просто очманіють і попадають!»

Вершники завернули за ріг високого паркану й опинилися перед великими розчахнутими воротами. Це було княже подвір'я.

* * *

Перш ніж десантуватись із зоряного буя номер вісімсот двадцять три на планеті Масябося, чи ОЙ1313, відповідно до зоряного каталогу, Блостер Корпурама вивчив дані в інформаційній базі.

«П’ята планета системи АС 223, сила тяжіння 0.95, світило одне, доба 0.95, атмосфера придатна для дихання. Цивілізація умовно-розумна. Програма адаптації є».

Блостер глибоко зітхнув: неможливо передбачити, що можуть утнути умовно-розумні! Коли нерозумні, тоді все зрозуміло: це тварина, яка у своєму житті спирається лише на інстинкт. Її поведінку можна прорахувати наперед, зрозумівши головне: тварини ніколи собі не нашкодять. Розумні тубільці схожі на нерозумних, вони теж собі ніколи не нашкодять, хіба що можуть помилитися. А ось умовно-розумні можуть утнути таке, що на вуха не налізає!

Блостер набув вигляду тубільця й увімкнув аналізатор мови. Саме десантування пройшло не дуже гладко. Він вивалився з буя прямісінько посередині майдану, поряд із високим пам'ятником, встановленим на постаменті з великих валунів. Імовірно, одним з них і був зоряний буй. Раніше тут був ліс, це Блостер знав точно. Усі буї намагалися ставити у заростях, лісах, словом, у таких місцях, де можна було вийти непомітно. Така практика була введена після пам'ятного випадку, коли зоряні туристи вийшли з підпростору на очах у тубільців. Їх прийняли за богів, що змінило хід історії усієї планети. Попри всі зусилля, тубільці запам’ятали з’яву п’яти голушкоїдів. Ще б пак! Як можна примусити будь кого забути бачене? Та ще таке диво, як вихід із каменя п’яти богів? Блостер навіть зараз скривився, пригадавши, як тубільці спалювали своїх братів за невіру у пришестя П’ятьох з каменю. Відтоді виходять з підпростору дуже охайно, не при свідках. Те, що для побудови міста було винищено ліс, уже промовляло про умовну розумність місцевих жителів. Хіба розумна людина вирубала б ліс? Хіба мало місця, де можна побудувати місто, не вирубуючи ліс?