Зоряна електричка

— Ну… Тут нудьгувати не випадає! — сказав Флоквел і натиснув кнопку на комунікаторі. Попереду на них чекав буй номер вісімсот двадцять.

* * *

Маняма та Льоха квапливо крокували у бік парку. Маняма, вже добре засвоївши мову, терпляче вислуховував розповідь Льохи про валун, кота, який залетів у вікно, та Петька. Коли Льоха почав розповідати про Петькові експерименти, Маняма лише головою похитав:

— Хіба можна так жартувати з буєм? Петькові ще поталанило, що він одразу не вляпався в якусь неприємну історію. Вміння правильно думати — складна штука. Нас цього навчають у школі просто з першого класу. На Голуші багато механізмів керуються думкою, на відстані. Якщо ти не пройшов курсу «Точне мислення», тобі не лише антиграв не довірять, ти навіть із комп’ютером не впораєшся. Ай-яй-яй… Дуже необачно… Я не здивуюся, якщо він усе ж таки втрапив у якусь халепу.

— А я про що? — сумно відповів Льоха та поправив окуляри на переніссі. — Що тепер казати його батькам, тьоті Саші та дяді Володі, — навіть не знаю… Ой, буде!

— Треба його шукати, — погодився Маняма, — а що, сильно буде?

— Ще б пак! Не те слово! Дядя Володя ще нічого, але тьотя Саша!.. Заникайся і не висовуйся!

— А що означає «заникайся»?

— Ну… Тобто ховайся, а то буде тобі шаноба!

— Мені шаноба? За що?

— Та ні, Манямо, не шаноба, це такий вислів. Навпаки, нагорить як треба, — і, помітивши, що його новий друг не може зрозуміти, Льоха додав: — У сенсі покарають.

— А… А за віщо?

За такою малоприємною розмовою дісталися до парку, а тоді алеєю до валуна. Навколо все було спокійно. З кущів вистрибнув знайомий рудий кіт. Маняма здригнувся, а Льоха посміхнувся, пригадавши Петькову витівку.

— Киць-киць, — покликав він кота.

Кіт, здійнявши хвіст догори, статечно підійшов до хлопця й потерся об ногу.

— Ет, пригостити нічим, — пожалів Льоха.

— Це хижак? — запитав Маняма.

— Типу того…

— Типу кого того? — перепитав Маняма.

— Ну, Манямо… Ти ж начебто навчився розмовляти по-нашому.

— Навчився, — погодився Маняма. — Слово «тип» має такі значення: по-перше, форма чогось, що має певні ознаки. По-друге, найвищий підрозділ у систематизації тварин. І по-третє, категорія людей, що об’єднані загальною ознакою… — Маняма диктував, наче читав по писаному, без затинань та помилок, а скінчив свій виступ навіть для Льохи видатним реченням:

— Значення «типу того» для слова «тип» не типове.

Льоха розгублено поправив окуляри:

— Ну… Ти типу… тобто це… ну, ти і сказонув! А кіт… Так, хижак, хоча просто від молока не відмовляється. Киць-киць. — Він погладив рудого кота, а Маняма тим часом витяг із кишені комунікатор і уважно розглядав екранчик.

— Здається, все нормально. Нікого тут не було, але з буєм щось не те… Якісь негаразди. Що робитимемо?

— Чекаймо, Манямо, чекаймо.

— Що, сидіти тут і чекати? Скільки? Добу? Дві? Підемо, а раптом рятувальники з’являться? Знак би їм який залишити, що я тут…

— Знак? Це запросто!

* * *

Антиграв м'яко ліг на траву. Дверцята відкинулися вперед — і нагору з кабіни виліз кремезний сивий чоловік. Це був Манямин дід, Блостер Корпурама. Він потягнувся, хруснувши суглобами, покрутив головою, розминаючи шию, що затерпла під час дороги, і поліз у багажник.

— О, дід прибув! — вийшла на ґанок бабця. — Ну що, спіймав?

— Та є трохи… — дід витягнув із багажника мішок із рибою. — Якраз на смаженину та юшку. Онучка свіжою рибою побалуємо. Робокору зарядила? Я там вранці сіна приніс.

— Та вже і подоїла. А от Манями досі нема.

— Як це нема? — дід здивовано звів брови. — І що, не телефонував? З Ревогемом розмовляла?

Ревогемом звали сина Блостера, Маняминого батька.

— Розмовляла, — у бабиному голосі почулася тривога. — Він сказав, що Маняма поїхав ще зранку.

— Цікаво… — протягнув Блостер. — Куди ще телефонувала? Кого і про що питала?

— Та куди ж я зателефоную? Кого запитаю? А все ти зі своєю дурною ідеєю! Пожити на природі… На природі… Електричка біля ґанку! Ось і дочекалися!

Блостер кинув мішок із рибою на траву та знову поліз у кабіну антиграва за комунікатором.

— Ало! Ревогем? Здрастуй, синку! У два слова: де Маняма? Куди телефонував? Кого підключив? Рятувальників? Це добре. Де приблизно? По променю а-зет від вісімсот дев’ятнадцятого до двадцять третього? Я сам поїду!

— Куди?! — йойкнула бабця. — Та ти, старий, несповна розуму, чи що? Мало нам одного зниклого Манями, ще й тебе потім розшукувати! Не пущу!

Для більшої переконливості бабця розкинула руки, перекривши дорогу. Блостер знизав плечима:

— Та ти що, Аямо? Буй в іншому напрямі. — Він знову поліз у багажник, витяг звідти кобуру з гравастволом, який завжди брав із собою на риболовлю після одного випадку. Тоді на нього напав водоріз, збив потужним струменем води антиграв і ледь не поснідав дідусем.

— Ти ось що, Аямо. Не галасуй і не розводь сльози. Хіба забула, ким я працював до пенсії?