Зоряна електричка

Мозя та Флоквел стояли поруч із буєм на бузковій траві. Світило висіло над самим небокраєм.

— Здається, вечір, — висловив здогадку Мозя, — а що у каталозі зазначено?

Флоквел дістав комунікатор, погмикав, поцокав нігтем по дисплею, скривив губи й похитав головою:

— Розумного життя на планеті немає. Два світила: фіолетове та жовте. Велика кількість усілякої живності, у тому числі й хижаків. Дотримуватися особливої обережності, без супроводу на екскурсії не соватися і таке інше… А ось тобі і представник місцевої фауни. Прошу знайомитися!

У блакитнуватому прозорому світлі майнула тінь. Обидва ледве встигли присісти, як над ними пронеслася величезна крилата тварюка. Дзьоб клацнув прямісінько над Мозиною головою.

— Ах ти ж! — Флоквел обурився, вихопив граваствіл і прицілився. Крилате чудовисько зупинилось у повітрі та важко гепнулося на землю. Почувся глухий удар.

— О-го-го… — пробурмотів Мозя. — Щонайменше тонна…

— А може, і більше… Я її троячкою приклав.

«Троячка» — це триразове збільшення ваги. На зброї замиготів індикатор: запрацював пристрій, що поповнює витрачену енергію. Специ підійшли ближче. Чудовисько при падінні не загинуло, кліпало величезними очима та навіть намагалося загрозливо клацнути зубатим дзьобом.

— Но-но, — про всяк випадок відступив на крок Флоквел та пригрозив гравастволом, — дивися мені! Десяткою припечатаю — забудеш, як дихати!

— І де ж у цих вічних сутінках шукати Маняму?

— А знаєш, Мозю, мені чомусь здається: шукати хлопчика тут немає сенсу.

— Це чому ж?

— Ми тут навіть озирнутися не встигли…

Земля під ногами задвигтіла. Специ стрімголов кинулись убік. За мить на тому самому місці, де вони стояли, утворилася глибока вирва, з якої показалася величезна п'явка. Вона піднялася метри на три над землею й застигла, наче стовп.

— Воно ніби озирається навкруги… Стережися! — заволав Флоквел і щосили штовхнув Мозю у плече. Той покотився сторчма — і це врятувало йому життя. Наче батіг ляснув у повітрі — це п'явка промайнула якраз на тому самому місці, де хвилину тому стояв Мозя. Не поціливши, вона знову застигла на місці, наче кострубатий коричневий стовп.

— До буя… Відходимо до буя! — крикнув Мозя.

Обходячи вирву якомога далі, обидва рушили до буя. Якщо п'явка і стежила за ними, то жодним чином цього не показувала, а за кілька хвилин взагалі зникла, втягнувшись у вирву. Але заспокоюватися було рано. Знов затрусилася земля, цього разу просто під Флоквелом. Було б йому непереливки, якби не встиг відстрибнути у зону дії буя. У стрибку він вихопив комунікатор, спрямував його на буй і натиснув на аварійну червону кнопку. Навколо буя миттєво утворилася куля захисного поля. Обидва полегшено зітхнули.

— Нічого собі! — похитав головою Флоквел. — Оце так гостинність! Супер!

П'явка все ще нерухомо стовбичила. Отямився після важкого падіння і летючий монстр. Хитаючися, він звівся на товсті короткі лапи з величезними пазурами і клацнув зубастим дзьобом. П'явка відреагувала миттєво. Зникнувши у вирві, вона виринула на поверхню поряд із монстром. Знов у повітрі ляснув важкий пружинистий батіг. Мить — і шию монстра затягла смертельна петля. Монстр страшенно заверещав, намагаючися дотягнутися до жилавого канату дзьобом чи лапою, але нічого в нього не вийшло. Хвилина — і все скінчилося. Великі очі затяглися білою плівкою, кілька раз стиснулися страшні пазурі… Потвора скреготливо захрипіла, смикнула крилами і завмерла. Зарипів пісок, застукотіли камінці — це туша потихеньку поповзла у бік вирви.

— Ну, і що далі? — У Флоквела прокинулася цікавість. — Як він цього велетня у вирву затягне?

Але все було значно простіше. Підтягнувши тушу вбитого монстра ближче, п'явка поволі витягнулася, наче пожежний шланг, і заходилася заковтувати здобич, почавши із жахливого дзьоба. Повільно, майже непомітно, п'явка натягалася на монстра, наче гумовий чохол.

— Ото й уся таємниця. Полежить на сонечку, перетравить… І поповзе собі додому.

— Слухай-но, а чому ти цього хробака із гравастволу не пригостив? Слово честі, я б його припечатав із більшим задоволенням, ніж цю пташку!

— Та і пташку не треба було б… — Флоквел погладив гравоствіл у кобурі. — Це я від несподіванки. Можна сказати, розгубився.

— Це ти розгубився? — засміявся Мозя. — Так я тобі й повірив!

— Знаєш, Мозю, чуття мені підказує: тут нам робити нічого. Коли б Корпурама й опинився на цій планеті, довго б він, на жаль, тут не протримався. Адже він без зброї…

П’явка вже майже проковтнула свою жертву. З пащеки, всіяної маленькими зубами-гачечками, стирчали лише лапи зі стиснутими пазурами. П’явка роздулася, наче велетенська бочка.

— Ось це, я розумію, апетит! — криво посміхнувся Мозя. — Ну що, вшиваємося?

При цих словах з-за найближчої піщаної дюни легким підтюпцем вибіг ще один представник місцевої фауни. Побачивши спеців, він гарикнув і кинувся в атаку. Натрапивши на п'явку, яка, наче велетенський хробак, нерухомо лежала на блакитному піску, тварюка від несподіванки зупинилася, потім загарчала та вчепилася у здобич могутніми щелепами.