Зоряна електричка

— Молодець! — похвалив він сам себе за винахідливість. — А тепер можна й поцікавитися, хто ж там на березі прохолоджується?

Петько зліз з дерева та зробив крок у траву, де й провалився у неспокійну зелень майже по плечі. У лузі стояв міцний запах нагрітого сонцем різнотрав’я. Петько глибоко вдихнув і відчув, як йому наморочиться від свіжого п’янкого повітря. «Гарно, — подумав він, — а в нас чим тільки не смердить! Якщо не вихлопними газами, то чимось із смітника».

Зорієнтувавшися за сонцем, Петько пішов у бік табору.

* * *

Льоха прибіг до валуна о пів на дев’яту. Ще здалеку він побачив — біля каменя нікого немає, і важко зітхнув.

— Ну, Петько! Одне слово — барбос! Де ж його зараз шукати? Що робити? Піти сказати дядькові Володі?

Дядею Володею звали Петькового тата. Льоха виразно уявив собі, як дядя Володя з тяжким зітханням знімає з вішалки штани, а зі штанів витягує паска. А тьотя Саша… Про неї краще взагалі не думати, тому що перепаде на бублики всім: і дяді Володі, і Петькові, і, скоріше за все, й самому Льохові. За віщо? А для профілактики!

Льоха обережно наблизився до каменя, намагаючись ні про ще не думати, але так не виходило. Спробуйте не думати про те, про що думати не можна! А раптом камінь тепер його почує? Як закине кудись! І Петько зник, і він зникне… І ніхто не взнає, де вони поділися, тільки батькам сивого волосся додасться.

Але нічого не сталося, нікуди його не закинуло, отже, все у повному порядку. Льоха обережно обійшов камінь і раптом побачив у траві щось чорне. Річ була трохи більша за телефон і нагадувала пульт дистанційного керування. Льоха обережно підняв її й покрутив у руках. Так, схоже на мобільний телефон чи пульт. Тільки літери на приладі були незнайомі: ні англійські, ні українські. На арабську в'язь букви теж не тягнули, як і на китайські ієрогліфи. Льоха замислено почухав потилицю. Теплий пластик, а може, і метал, наче влився у долоню, надійно та щільно. Крім того, знайшлася ця штука саме поряд із таємничим валуном. Льоха вже зібрався натиснути якусь кнопку, просто так, спробувати, але у цей момент із кущів вистрибнув кіт, точнісінько такий, якого Петько вчора закинув йому у вікно. Кіт голосно нявкнув.

— Ти диви, — пробурмотів Льоха, — наче знайомий котисько…

* * *

Маняма знайшов галявину та валун. Коли він вистрибнув із кущів, то одразу побачив дуже схожу на голушкоїда істоту. Істота стояла на задніх кінцівках, а у передніх тримала комунікатор і вже збиралася його ввімкнути. Маняма захолов. По-перше, цей рудий абориген, який напав на нього, виявляється, був не найбільшою істотою на цій планеті, а по-друге, мабуть, і не найголовнішою. Істота, яка тримала комунікатор у кінцівках, скоріше за все була розумною або майже розумною, бо була вдягнена. А по-третє, якщо істота зламає комунікатор, то Маняма не зможе повернутися до свого звичного вигляду, а це вже було справді кепсько! Тому він загорлав на всю горлянку:

— Стій!!! Не чіпай комунікатора!!!

Тобто, він хотів так крикнути, а вийшло тільки хрипле:

— Няв-няв-няу!!!

Істота відвернула погляд від комунікатора і щось пробурмотіла. Маняма ні слова не зрозумів, але зрадів, що відволік її увагу від приладу. Істота кілька разів доторкнулася верхньою кінцівкою до волосся на потилиці. «Цікаво. — подумав Маняма, — це навіщо? Такий від масажу? Мабуть, для припливу крові до мозку, і він тоді краще працює…»

Тим часом істота сунула комунікатор до кишені і пішла собі геть. Маняма рушив за нею. Стежина привела їх прямісінько до широкої вулиці.

Був час пік. Місто поспішало на роботу. Величезна кількість аборигенів і чудернацьких засобів пересування, за кожним з яких тягнувся шлейф смердючого диму, вразили Маняму. На Голуші давно таких машин не було, усі пересувались у повітрі на антигравах. Вони працювали на енергії гравітації, палива не потребували, тому повітря всілякою гидотою не псували. А земля була засіяна травичкою, по якій прокладено пішохідні доріжки. А тут… Було від чого жахнутися! Уздовж вулиці поспішала безліч аборигенів. Дорога забита машинами на колесах, які повільно тягнулися в одному напрямі. Маняма ледь ухилився від однієї, величезної, чорної, з широчезними колесами. Мабуть, аборигену набридло тягнутися по дорозі — і він раптово виїхав на тротуар. На рудого кота він не звернув уваги, лише розлючено поблимав світлом фар істоті, у кишені якої знаходився дорогоцінний комунікатор. Істота у відповідь насварилася на машину кулаком, на що та відповіла оглушливим гудком. Маняма розгубився і ледь не випустив з поля зору аборигена. Нарешті побачив знайомий одяг і щосили кинувся навздогін.

— О!.. Поглянь лише… Не відстаєш, рудий? Тільки даремно ти це робиш. Не можу я тебе узяти до себе, мати не дозволить.

Ясна річ, Маняма ніц не зрозумів з того, що сказав абориген, але відстати від нього не міг, бо той ніс у кишені дорогоцінний комунікатор. Усе було б значно простіше, якби Маняма зміг дістатися до свого універсального приладу. Увімкнув би аналізатор та за півгодини вивчив незрозумілу мову, а так…

* * *