Зоряна електричка

Перевірив документи, не знайшов до чого прискіпатися, підвів спеців до столу, на якому за цей короткий час дивовижним чином було наведено лад.

— Слухаю вас, шановні…

— Скажіть, будь ласка, а чи не було якихось проблем у русі зоряної електрички променем А-зет від першого буя до тисяча чотириста двадцять восьмого?

— Та що вони можуть тут знати? — не витримавши, презирливо кинув Мозя. — Їм би лише жерти та іржати!

— Мозю! — знову поклав Флоквел товаришеві руку на плече. — Мій напарник хвилюється. Бачите… Під час руху цим променем зник Маняма Корпурама, дванадцяти років. Він виїхав до бабусі на Менпель ще зранку, але й досі не прибув до місця призначення. Батьки подали заявку на пошук.

— А-зет? Зараз перевіримо.

— А хіба до вас не одразу надходить сигнал тривоги, якщо щось не так?

— У нас понад триста променів, — гоноровито сказав начальник зміни, — спробуй дати лад усьому цьому господарству. У нас усе на бекапі записується, а перевіряється, коли потрібно. Як оце зараз.

Він витяг з кишені маленький комп’ютер і потицяв у кнопки товстими, з помаранчевим волоссям, пальцями:

— Ось… Це комп’ютер двадцять восьмий, директорія «Ю». Прошу за мною…

— Нехлюї… — знов пробурмотів Мозя, за що тут же отримав нового стусана від Флоквела.

— Саткесе, а ну глянь, чи не було чогось по променю А-зет від першого буя до тисяча чотириста двадцять восьмого?

— Секунду, майстре… Одненьку секундочку… Ой…

— Що ой?!! — вигукнув начальник зміни.

Розділ 3. Знайомство

Петько, дивлячися на валун, роздумував нечувано довго — цілих півхвилини.

— Льоха все читає та читає, а я подивлюся своїми очима. Оце буде круто! А з цього місця нікуди не зійду, камінь буде тут, під рукою. Раптом щось не так — одразу додому. Це ж по приколу: побувати у минулому! Тьотя Лошадь потім почне на історії розповідати, а я їй бац що-небудь! А вона: звідки?! А я їй: сам бачив!

Він навіть розреготався від задоволення, уявивши собі, як витягнеться від подиву обличчя Ольги Василівни, вчительки з історії.

Можливо, все пішло б інакше у цій дивовижній історії, якби Петько так не поспішав здивувати вчительку приголомшливими знаннями, чи хоча б обійшов довкола цей дивовижний валун. Може, знайшовши загублений Манямою комунікатор, він би кинувся до Льохи та не подумав би про те, про що подумав. Але все сталося так, як сталося. Петько, не помітивши, що потрапив у зону дії валуна, й далі міркував:

— Ось зараз скажу каменюці, аби відправила мене до древнього Києва… Сторіччя десь у тринадцяте…

На мить світло в його очах згасло, в обличчя війнуло вітерцем, волосся на голові стало сторч і впало… Й усе… Петько розплющив очі. Він стояв у лісі, поміж дерев. Поряд з високої трави стирчав валун:

— Матко моя рідна… Де це я опинився? Я ж був у Києві!!!

Метрів за десять від валуна за деревами він побачив просвіти. Петько обережно пішов уперед і за кілька хвилин вийшов на узлісся. Перед ним розлягався нескінченний, до самого небокраю, степ.

— Нічого собі… — протяг він. — Певна річ, піти подивитися можна, тільки як запам’ятати, де лежить валун? Тут Льоха не збрехав, можна у чорта на рогах і залишитися. Що скаже мама — це ще так собі… Але що зробить татусь?! І де подівся Київ?!

Петько роззирнувся, вибрав одне дерево, підстрибнув і вчепився за нижню гілку. Повисів трохи, звиваючися та намагаючися підтягнутися, згадав, як сачкував уроки фізкультури, посварив сам себе та кинув це безглузде зайняття. Метрів за десять він знайшов інше дерево, трохи нижче від першого. Боявся загубити валун, тож повсякчас озирався. Цього разу Петько легко виліз на нижню гілку, а тоді швиденько видряпався нагору. З висоти він розгледів річку і те, що його потішило й налякало водночас. На березі було дещо, що дуже нагадувало військовий табір, — саме такий, якими їх малювали у підручниках історії. Поміж коней ходили люди, горіло декілька багать. Здалеку він не міг роздивитися все докладно, як люди були вдягнені та що тримали у руках, але побачив, як в одного з воїнів у руках щось зблиснуло. «Меч! Або шаблюка… Ого… Цікаво, хто вони?» Він напружив пам’ять: може, княжі дружинники? А може, половці? Чи як їх там… Печеніги? А хто ще міг бути?

«Льоху би сюди… — розгублено подумав Петько. — Він би одразу вирахував…»

Але Льоха був далеко, тому доводилося сподіватися лише на себе.

«От дурень, — подумав Петько, — треба було хоч щось почитати, перш ніж затівати таку подорож! От і гадай зараз, хто це може бути… Ех, фотоапарат було б узяти з собою… Теж не додумався… Хоча стривай! А мобіла?»

Кинувши погляд на брудні руки, Петько раптом згадав про носову хустинку, яку мати силоміць всунула йому у кишеню ще вчора. Петько ретельно витер руки та вийняв з кишені мобільний телефон.

— Далеченько… Треба підійти ближче. Камера заслабка, лише два мегапікселі…

Відходити від каменя було лячно, але піти, не зробивши жодної фотки, — то був би повний відстій! Поміркувавши трохи, він прив’язав свою хустку на найвищій, до якої тільки зміг дотягнутися, гілці.