Зоряна електричка

— Ох, і довго до тебе доходить! Я вже збирався сам тебе запитати. Тому, що ця штукенція пересуває не лише сюди-туди, — Петько зробив неозначений рух рукою.

— У просторі, — підправив його Льоха, який таки чимало читав.

— Ось-ось, у просторі, — погодився Петько, — а ще дозволяє соватися по цьому…

— По часу? — знов додав Льоха.

— Ага, саме по часу… Я цій штукенції сказав, що маю бажання закинути тобі у вікно цього котиська, але о тринадцятій годині. Так і сталося: я закинув його за двадцять хвилин до тринадцятої, але приземлився він у тебе рівно о першій.

— Оце-то так… І де кіт був ці двадцять хвилин?

— А ти в нього запитай.

Льоха поправив окуляри, що від подиву сповзли на самісінький кінчик носа, чим одразу скористався Петько:

— Що, спітніли? А я ж обіцяв!

Друзі намагалися витягнути кота з-під ліжка, але той чинив відчайдушний опір, відмахувався лапою з гострими, наче голки, пазурами, махав хвостом та злостиво сичав. Льоха облишив небезпечні намагання, сходив до комори й дістав татову підсаку, з якою той ходив рибалити.

— Зараз ми його, наче метелика…

Але і з підсакою нічого не вийшло: кіт не бажав залишати притулок і далі пручався.

— Мабуть, ті двадцять хвилин, що котюга був невідь де, наклали на його психіку незабутній відбиток! Але ж незабаром прийде мама… Уявляю, що станеться, коли вона побачить це руде чудовисько!

Петько так гарно висловлюватися не вмів, що пояснювалося досить просто. У Льохи вдома була велика бібліотека, і читав він багато. Петько ж пробувався здебільшого журналами з коміксами та голівудськими бойовиками по телевізору.

— Та не переймайся ти! Ходімо, я тобі зараз покажу, як ця штука працює, а разом і твого котиська з кімнати витягнемо!

— Не заперечую!

Льоха негайно вимкнув компа, перевдягнувся й запхав у кишеню ключі від квартири:

— Я готовий!

Йти довелося недалеко. Штукенція перебувала у старому парку, лише за квартал від Льохової багатоповерхівки. Це був великий сірий, з блакитним полиском, валун. Він стирчав у землі на невеликій галявині й з одного боку поріс мохом.

— Мох на каменях буває з північного боку, — негайно згадав Льоха географічну істину усіх часів та народів. — Ет!.. Немає компаса, щоб перевірити.

Вони обійшли довкруж валуна. Петько поблажливо посміхався й не заважав другу.

— Ну? — запитав Льоха.

— Що ну? — не зрозумів Петько.

— Та я його вже разів із п'ять просив, щоб він мене додому за кошаком доправив, і нічого… А ти часом з мене не збиткуєшся?

— Які збитки? Дивись…

Петько наблизився до валуна і раптом розчинився у повітрі. Льоха від подиву ледь не сів просто на землю.

* * *

Тим часом додому з роботи повернулася Льохова мама.

— Синку, ти вдома? Агов, синку! — але у відповідь вона почула лише тишу.

І раптом посеред цієї, взагалі-то нормальної для порожньої квартири, тиші почувся відчайдушний кошачий лемент. Цей звук миттєво довів маму до стану легкого стресу. Лемент долинав із синової кімнати. Без сумніву, там був кіт! Мати, наче вправний спринтер, рвонула на звук, почути який вдома очікувала менш за все. Те, що вона побачила, відчинивши двері, перевело стрес із легкого стану у середній: біля ліжка стояв товариш сина Петько з брудним рудим котом на руках.

— Боже поможи!.. — прошепотіла мати, заплющила очі та притулилася до дверей. — Петре, що ти тут робиш? І що тут робить ця жахлива істота?

У відповідь вона почула лише тишу. Коли мама розплющила очі, у кімнаті нікого не було. Ця подія перевела стрес зі стану середнього у важкий. Позаяк розумного пояснення появі та зникненню Петра, а що більше — рудого кота, не було й бути не могло, мати знову заплющила очі.

— Негайно у відпустку! Допрацювалася! Завтра до лікаря — і терміново у відпустку! Мені ще галюцинацій бракувало…

Мати знову з острахом розплющила очі й оглянула кімнату. Слава Богу, галюцинація зникла остаточно. Жінка повторила дослід ще кілька разів, впевнилася, що кіт зник надійно й повертатися не збирається, тоді нарешті зняла туфлі і взулася у капці.

* * *

Петько знову з’явився біля валуна, тримаючи на руках рудого котиська. Той геть здичавів від таких несподіваних та дивовижних пригод. Щойно Петько розтиснув руки, котюга з диким нявом дременув до кущів, де й зник.

— Отакої… — пробурмотів Льоха.

— Там саме твоя мати прийшла, — обережно, з острахом у голосі, сказав Петько друзяці.

— І що? — схвильовано запитав Льоха.

— Та нічого особливого… Охнула лише…

— За серце хапалася?

— Ні, тільки за двері.

— Ну, тоді ще нічого… Ти їй щось розповідав?

— Та ні… Вона відразу очі заплющила, а в цей час мене й висмикнуло.

— Так… — Льоха обійшов валун ще раз, наморщив лоба, потім обхопив голову долонями, навіть замукав від напруги і здивовано глянув на Петька. — Слухай-но, не працює! В тебе працює, а в мене — ні. Незрозуміло… А як це сталося першого разу?

Петько замислився.

— Розумієш, я повз цей камінь проходжу майже щодня — і нічого такого ніколи не траплялося, але вчора…

I Петько почав розповідати, як учора він посварився з Патлатим і отримав від того важелезним рюкзаком по голові.

— Слухай, Петько, а може вся справа саме у голові?