Зоряна електричка

— Тобто? — не зрозумів Петько глибоку думку друзяки.

— Ти бачив, як носять на вусі «Bluetooth»?[1]

— Ти маєш на увазі «Синій зуб»?

— Саме так. Так ось, мобільник випромінює хвилю визначеної довжини. Синій зуб також. Щоб цей самий зуб почув мобілку, їхні хвилі мають бути однаковими, тобто їх треба налаштувати одну на іншу. Може статися, що ти ходив, ходив, а довжина хвилі твого мозку була не такою, як довжина хвилі цієї каменюки. А потім Патлатий вперіщив тебе по кумполу рюкзаком і ваші хвилі збіглися! Ти почав чути камінь, а камінь — тебе. Як тобі версія?

— Ну, ти й намудрував… — Петько знизав плечима. — Хоча, чом би й ні?

— Тоді в мене не виходить тому, що хвиля мого мозку не такої довжини, як у цієї каменюки. Може, зробимо дослід? — запропонував Льоха.

— Який? — поцікавився Петько.

— Твій рюкзак зараз де?

— Ясна річ, вдома.

— Давай його сюди.

Петько зник, але миттю з’явився знову. Рюкзак на льоту випав у нього з рук і гепнувся прямісінько Льосі на ногу.

— Ойййййй! — виснув він. — У тебе там цегла, чи що?

— Та підручники у бібліотеці отримав, — розгубився Петько, доки Льоха підстрибував на одній нозі та сичав від болю.

— Дослід набуває небезпечного розвитку, — врешті-решт задумливо сказав Льоха, рішуче підняв рюкзак, виклав з нього половину книжок та зважив на руці.

— Нумо, давай! — сказав він, простягнувши рюкзак другові.

— Що давати? — не зрозумів той.

— Як що? Бий мене по голові! А раптом спрацює?

— Ти гадаєш?.. — невпевнено запитав Петько, але старанно розмахнувся та вгамселив друзяку по довбешці.

Льоха охнув.

— А легше не можна?

— Так мене ж Патлатий теж приклав не слабо…

Льоха ще з хвилину трусив головою, намагаючись прийти до тями, а тоді знову заходився напружено думати. Він наморщив лоба, напнув щоки, зчепив зуби, навіть почервонів від напруги, але нічого в нього не вийшло. Камінь не відгукувався.

— Дослід проведено некоректно, — пометикувавши, нарешті заявив Льоха.

— Що значить некоректно? — запитав Петько.

— Це означає неточно. Патлатий бив тебе своїм рюкзаком?

— Звісно. Моїм рюкзаком його бив я.

— Ось! Давай сюди Патлатого із його рюкзаком.

За мить звідкись згори, точнісінько так, як кілька хвилин тому обвалився Петро, перед ними гепнувся приголомшений Патлатий з брудним рюкзаком у руці.

— Гей! — заволав він розгублено. — Що за хохми? Зараз як буцну когось в торець!

— Та буцай! — не розгубився Льоха, і миттю отримав те, що бажав. Патлатий, здоровий, гладкий та нахабний, з усієї сили лупонув по Льоховій макітрі своїм рюкзаком. Льоха присів і завив від болю, а переможний крик Патлатого розчинивсь у безодні блакитного неба.

— Йййййооой, — скривився Льоха, — але наука потребує жертв…

— Ну? — запитав його Петько, як тільки друг припинив кривитися та стогнати, але той заперечно похитав головою.

— Отже, в нас занадто різні мізки, — задумливо промовив Петько.

Обидва знову втупилися очима у валун.

Розділ 2. Не кожен камінь — камінь…

Темно у парку вночі. Темно, тихо та лячно, лишень дощ токотить по листю, наче незліченна кількість маленьких барабанчиків: тук… тук… тук… Дощик посилився, і удари окремих краплинок злились у тихий шелест. Таємничий камінь, який удень так уважно вивчали Льоха з Петьком, змокрів від дощу й виблискував у слабкому світлі самотнього ліхтаря. Раптом камінь засяяв. Не дуже сильно, але цілком помітно, а надто — коли місяць і зорі затулені низькими хмарами. Світло то посилювалося, то зникало, потім камінь набряк багряним кольором і згас. Поруч із ним з’явилася постать дванадцятирічного хлопчика, такого на зріст, приблизно як і довготелесий Льоха. На уроках фізкультури Льоха як найвищий учень завжди стояв першим у шерезі.

Постать, яка з’явилась у парку, виглядала не зовсім звичайно. Довгі руки та ноги, величезні, з блакитним вилиском, очі. Вух узагалі не було, волосся незвичного блакитного кольору. Дивна постать, дуже дивна!

Постать уважно роззирнулася і з подивом знизала плечима. Потім глянула на камінь, заплющила очі, знову глянула на камінь, і врешті-решт злостиво копнула його ногою. Нічого від того не змінилося — і це, мабуть, постаті дуже не сподобалося. Вона знову вдарила камінь ногою, щось промовила стиха, витягла з кишені невеликий прилад, схожий на мобільний телефон, спрямувала на валун і натиснула кілька кнопок. Валун зблиснув блакитним сяйвом, згас і більше не відгукувався. Постать спантеличено поглянула на прилад, тоді на камінь, знову натиснула кілька кнопок, але без будь-якого результату. Було видно, що перелякалася вона не на жарт. З кущів нечутно вистрибнув кіт, мокрий та брудний, роззирнувся, рушив до таємничого незнайомця й потерся об його ногу. Той підскочив від несподіванки, зойкнув і озирнувся у пошуках будь-якої зброї, але поряд не знайшлося ані дрючка, ані камінця. Бідаха нічого ліпше, ніж заскочити на валун, не придумав, і звідти з острахом позирав на невідомого звіра.

— Няв, — сказав кіт і теж стрибнув на камінь.

— Няв, — відповів незнайомець, і, зауваживши, що кіт не збирається нападати, трохи заспокоївся.